У давнину, коли не було концертних залів і філармоній, інструментальна музика і невеликі вокальні твори виконувались, в основному, в будинках любителів музики. Збиралися кілька друзів-музикантів, розставляли підставки для нот, пульти, виймали з чохлів та футлярів скрипки, альти, віолончелі, а іноді і флейти і гобої, хтось сідав за клавесин, і починався домашній концерт. Звучали сонати, тріо, квартети. Іноді хто-небудь співав під акомпанемент клавесина або інших інструментів. Серед слухачів зазвичай було лише кілька людей родичів і знайомих.
Музикували таким чином і в скромних будинках ремісників, і в аристократичних салонах. Звідси й пішов вислів - камерна музика (camera по-італійськи - кімната), тобто музика, призначена для виконання не у великому залі театру чи в церкві, а в кімнаті, музика домашня. Зрозуміло, що в кімнаті не можна було грати симфонії, виконувати опери або ораторії. Тому камерними називали твори, написані для невеликого числа виконавців - сольні інструментальні п'єси, дуети, тріо, квартети, пісні і романси, які можна було виконати в домашніх умовах.
І хоча з часом камерна музика вийшла з віталень в концертні зали, стара назва її збереглося. Втім, і зараз її намагаються виконувати не у великих концертних залах, де зазвичай звучать симфонії і ораторії, а в менших за розміром камерних залах.
