Тримати зайцев у неволі - справа нехитра. От тільки вони часто застуджуються, особливо русаки, якщо клітина без даху, а побігати ніде. У Західній Європі піонером клітинного розведення зайцев вважають якогось пана Ру, яке володіло земельною ділянкою неподалік від французького містечка Ангулема. У 1846 році його зайцеферма складалася з одного самця та двох самок, які через рік дали 20 зайчат. І дорослих, і дітей Ру годував так само, як кроликів. З тих пір багато води утекло: у 1975 році французькі зайцефермы виростили 20 000 русаков. Половину їх випустили в мисливські угіддя, а решту продали у якості виробників. У нас в Сибіру, так і в європейській частині країни здавна тримали зайцев. Згадайте хоча б картину Ст. Сєрова "Портрет К. А. Обнинской з зайчиком", створену в 1904 році. Добра і розумна жінка дбайливо обіймає прильнувшего до неї довговухого малюка.
Знавці писали, що розводячи зайцев у неволі, бачиш: як одні з них спокійні, не злі, інші - злісні або полохливі, одні веселі й задоволені, а інші - примхливі. Стверджують, ніби характер відбивається навіть на зовнішності і тому можна без праці розібратися, хто є хто в довговухий компанії, ніби вираз заячої фізіономії змінюється в залежності від життєвих колізій.
