|
Вчора - вже сонце жевріло низько -
Серед жоржин я йшов твоїх,
І як жива одаліска
Стояла кожна з них.
Як багато палких або млосних,
З нахилом оксамитових вій,
Веселих, сумних і нескромних
Отвсюду посміхалося осіб!
Здавалося, немає кінця їх мрій
На м'якому лоні тиші,-
А нині ранковим морозом
Вони стоять опалены.
Але тим самим таємним обаяньем
Від них повіяло знову,
І над безмовним увяданьем
Мені якось совісно нарікати. |
