|
Давно не співає моя мама,
та й коли їй співати!
Справ у неї, чи що, мало,
де до всього встигнути!
Хіба на іменинах
під цокання і розмова
сяде за піаніно
один її - старий актор.
Жартом смуток розвіє,
і ноти шукає вона,
шукає і рожевіє
від боязкості і від вина...
Будуть плескати гуманно
і говорити: "Молодець!",
але в кухню вибіжить мама
з постарілим обличчям.
Були коли-то концерти
з бійцями лицем до лиця
у строгому, високому, як церква,
прифронтовому лісі.
Мерзли мамині руки.
Голова важка,
але виникали звуки,
чисті, як тиша.
Обозні коні дихали,
від холоду поседев,
і, поводячи вухами,
думали про себе.
Смутно біліли попони...
Був такий снігопад -
не розгледиш погони, -
хто офіцер, хто солдатів...
Мама підносить вино
і розставляє харчі.
Добрі гості просять
маму що-небудь заспівати.
Мамо, прошу, не треба...
Будеш потім нарікати.
Адже ти не винна -
гості повинні зрозуміти.
Хай вже співає радіола
і сходяться чарки, брязкаючи...
Мама, не співай, заради бога!
Мама, не муч мене!
|
