Альоша
Є на болгарській землі старовинне місто Пловдив. За свою більш ніж тисячолітню історію він був свідком багатьох подій. Про них можуть розповісти його вулиці, будинки, пам'ятники. Один з них - величний Пагорб визволителів. Його вінчає 18-метрова фігура радянського солдата, висічені з граніту, - пам'ятник радянським воїнам, що визволили місто та всю країну від фашизму. Відкритий він був у 1957 році, напередодні 40-річчя Великого Жовтня. Автор його - болгарський скульптор Васіл Радослов. До постаменту ведуть сто широких сходинок, по яких часто урочистим строєм, хвилюючись, піднімаються болгарські дітлахи, які вступають у піонери. До нього приходять покласти квіти в день весілля молодята. Місце це святе й дороге для кожного болгарина.
Восени 1962 року в Болгарію приїхав радянський композитор Едуард Савелійович Колмановський. Йому розповіли про те, як у вересні 1944 року жителі міста з букетами троянд зустрічали своїх визволителів і як один із солдатів сказав, що, поки його руки зможуть тримати зброю, троянди ніколи більше не будуть обрызганы кров'ю. Народна пам'ять зберегла ім'я солдата - ласкаве, співуче російське ім'я Альоша. З трояндами він і увічнили в камені.
Повернувшись додому, композитор поділився своїми враженнями про те, що бачив і чув В Болгарії, з поетом Костянтином Яковичем Ваншенкиным, давнім своїм співавтором, показав йому фотографію пам'ятника радянським воїнам - «Альоші».
«Вірші народилися дуже швидко, на одному диханні, - згадує поет. - Тема адже рідна, близька. Я пройшов війну, воював в Угорщині, Австрії, Чехословаччині, втратив багато бойових друзів, товаришів по зброї, міг загинути сам. Якщо написано про те, що вистраждано і дорого, це знаходить відгук у серцях людей. А тема війни для нас завжди кровоточаща.
До 1971 року мені не вдавалося побувати в Болгарії, хоча і дуже хотілося. А коли я вперше приїхав туди і побачив «Альошу», коли побачив його величезні чоботи з каменю, гімнастерку... я відчував себе так, ніби зустрівся зі старим і близьким другом... Вже після того, як... пісня була написана, мені спочатку важко було з'ясувати причину своєї незадоволеності і я довгий час пісню нікому не показував. Очевидно, найсильніше враження від Болгарії - пловдивський пам'ятник - для повноти музичного вираження потребувало болгарської народної музики, з якої всі інші болгарські враження сплелися в моєму уявленні в єдиний художній образ. І я між проведенням своєї теми ввів мелодію відомої болгарської пісні «Гей, Балкан»-пісні, почутої в автобусі по дорозі з Софії до Чорного моря...»
До речі, згадана Колмановским болгарська народна партизанська пісня часів другої світової війни, за твердженням відомого болгарського музикознавця Стояна Петрова, співається на українську мелодію. Можна навести й інші приклади трансформації і широкого поширення в Болгарії наших пісенних наспівів. Така, зокрема, пісня «На узліссі старий дуб стоїть», яку любили співати болгарські партизани, і т. д.
Вперше пісня «Альоша» була опублікована в 1966 році в журналі «Старшина-сержант» (сьогодні він називається «Прапороносець») у випуску, присвяченому радянсько-болгарської дружби.
Цю пісню включив у свій репертуар Червонопрапорний ансамбль пісні і танцю Радянської Армії імені Александрова, і в 1967 році краснознаменцы привезли її в Болгарію. Там, в Пловдиві, біля підніжжя пам'ятника «Альоші», в присутності багатьох тисяч слухачів відбулося її перше виконання.
З величезним успіхом виконав «Альошу» Московський хор молоді і студентів на Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Софії. Для наших слухачів пісню цю по-справжньому «відкрили» болгарські співаки, чудовий дует-Маргарет Ніколова і Георгі Кордів.
З тих пір «Альоша» своєрідний музичний символ радянсько-болгарської дружби та непохитного братства наших народів.
Рішенням Пловдівського міської Ради ця пісня затверджена офіційним гімном міста. Нею щоранку радіостанція Пловдива розпочинає свої передачі.
Яскравим музичним подією в житті цього міста, так і всієї Болгарії, став традиційний фестиваль радянської пісні, названий також «Альоша». Композитору Е. С. Колмановскому і поету К.Я. Ваншенкину не одного разу довелося брати участь у цьому фестивалі.
«Нас приймали на болгарській землі з таким щиросердною гостинністю, з такою душевною теплотою, щирістю, радісним і турботливим увагою, з яким може зустріти тільки справжній вірний друг,- згадує про цих поїздках і зустрічах Едуард Савелійович.. - Так, у мене в Пловдиві багато друзів. Число їх, до моєї радості, зростає. І першим серед них я називаю свого старого друга «Альошу», безсмертна молодість якого навіки затверджена кровним братством і непорушної дружби наших народів. І нехай, як співається в пісні, «з каменю його гімнастьорка, з каменю його чоботи», - Альоша живе в наших серцях, в наших мріях і надіях, у наших справах...»
