|
(Пушкіно. Акулова гора, дача Румянцева,
27 верст по Ярославській жел. дор.)
В сто сорок сонць захід палав,
у липень котилося літо,
була спека,
спека пливла -
на дачі було це.
Пагорб Пушкіно горбил
Акулової горою,
а низ гори -
селом був,
кривився дахів корою.
А за деревнею -
діра,
і в ту дірку, напевно,
сонце спускалося кожен раз,
повільно і вірно.
А завтра
знову
світ залити
вставало сонце ало.
І день за днем
страшенно дратувати
мене
ось це
стало.
І так одного разу разозлясь,
що в страху все поблекло,
в упор я крикнув сонцю:
"Слазь!
досить шлятися в пекло!"
Я крикнув сонцю:
"Дармоїд!
занежен в хмари ти,
а тут - не знай ні зими, ні років,
сиди, малюй плакати!"
Я крикнув сонцю:
"Постривай!
послухай, златолобо,
так,
без діла заходити,
до мене
на чай зайшло б!"
Що я наробив!
Я загинув!
До мене,
з доброї волі,
саме,
розкинувши промінь-кроки,
крокує сонце в полі.
Хочу переляк не показати -
і ретируюсь задом.
Вже в саду його очі.
Вже проходить садом.
У віконця,
у двері,
в щілину увійшовши,
валилася сонця маса,
ввалилися;
перевівши дух,
заговорила басом:
"Жену назад я вогні
вперше з сотворенья.
Ти кликав мене?
Чаї жени,
жени, поет, варення!"
Сльоза з очей у самого -
спека з розуму зводила,
але я йому -
на самовар:
"Ну що ж,
сідай, світило!"
Чорт смикнув зухвалості мої
кричати йому,-
сконфужений,
я сів на куточок лави,
боюся - не вийшло б гірше!
Але дивна сонця ясь
струменіла,-
і статечність
забувши,
сиджу, разговорясь
з світилом
поступово.
Про те,
про це кажу,
що-де заїла Зростання,
а сонце:
"Гаразд,
не журися,
дивись на речі просто!
А мені, ти думаєш,
світити
легко.
- Спробуй, спробуй! -
А от ідеш -
взявся йти,
ідеш - і світиш в обидва!"
Базікали так до темноти -
до колишньої ночі тобто.
Яка тьма вже тут?
На "ти"
ми з ним, зовсім освоясь.
І скоро,
дружби не тая,
б'ю по плечу його я.
А сонце теж:
"Ти та я,
нас, товариш, двоє!
Підемо, поет,
взорим,
вспоем
у миру в сірому мотлоху.
Я буду сонце лити своє,
а ти - своє,
віршами".
Стіна тіней,
ночей в'язниця
під сонць двустволкой впала.
Віршів і світла гармидер
сяй у що попало!
Втомиться,
і хоче ніч
прилягти,
тупа сонница.
Раптом - я
у всю светаю могти -
і знову день трезвонится.
Світити завжди,
світити скрізь,
до днів останніх дінця,
світити -
і ніяких цвяхів!
От гасло мій
і сонця!
1920 |
