У старі роки з'явився неподалік від Києва страшний змій. Багато народу з Києва потаскал в свій барліг, потаскал і поїв. Потягнув змій і царську дочку, але не з'їв її, а міцно замкнув у своєму барлозі.
Ув'язалася за царівною з дому маленька собачка. Як відлетить змій на промисел, царівна напише записочку до батька, до матері, прив'яже записочку собачонке на шию і пошле її додому. Песик записочку віднесе і відповідь принесе.
От раз цар і цариця пишуть царівні: дізнайся-де від змія, хто його сильніше. Стала царівна від змія допитуватися і допыталась.
- Є, - говорить змій, - у Києві Микита Кожум'яка - той мене сильніше.
Як пішов змій на промисел, царівна і написала до отця, до матері записочку: є-де в Києві Микита Кожум'яка, він один сильніше змія. Надішліть Микиту мене з неволі виручити.
Знайшов цар Микиту і сам з царицею пішов його просити виручити їх доньку з тяжкої неволі. В ту пору м'яв Кожум'яка разом дванадцять волових шкір. Як побачив Микита царя - злякався: руки у Микити затремтіли, і розірвав він разом всі дванадцять шкір. Розсердився тут Микита, що його злякали і йому збитку наробили, і, скільки не просили його цар і царівна піти виручити царівну, не пішов.
Ось і придумав цар з царицею зібрати п'ять тисяч малолітніх сиріт - осиротив їх лютий змій, - і послали їх просити Кожум'яку звільнити всю руську землю від великої біди. Зглянувся Кожум'яка на сирітські сльози, сам заплакав. Взяв він триста пудів прядива, насмолил її смолою, весь прядивом обмотався і пішов.
Підходить Микита до зміїної барлозі, а змій замкнувся, колодами завалився і до нього не виходить.
- Виходь краще на чисте поле, а то я всю твою барліг размечу! - сказав Кожум'яка і став вже колоди руками розкидати.
Бачить змей біду неминучую, нікуди йому від Микити сховатися, вийшов у чисте поле.
Довго чи коротко вони билися, тільки Микита повалив змія на землю і хотів його душити. Став тут змій благати Микиту:
- Не бий мене, Никитушка, до смерті! Сильніше нас з тобою нікого на світі немає. Розділимо весь світ порівну: ти будеш володіти в одній половині, а я - в інший.
- Добре, - сказав Микита. - Треба ж колись межу прокласти, щоб потім спору проміж нас не було.
Зробив Микита соху в триста пудів, запріг у неї змія і став від Києва межу прокладати, борозну пропахивать; глибиною та борозна на два сажні з чвертю. Провів Микита борозну від Києва до самого Чорного моря і каже змієві:
- Землю ми розділили тепер давай ділити море, щоб про воді проміж нас спору не вийшло.
Стали ділити воду - увігнав Микита змія в Чорне море, та там його і втопив.
Зробивши свята справа, вернувся Микита в Київ став знову шкіри м'яти, не взяв за свою працю нічого! Царівна ж вернулася до батька, до матері. Борозна Нікітіна, кажуть, і тепер подекуди по степу видно; стоїть вона валом сажні на дві висотою Колом мужички орють, а борозни не відчиняють: залишають її на пам'ять про Микиту Кожемяке.
