Жив собі цар з царицею, і дітей у них не було. Цар поїхав раз на полювання червоного звіра та перелітних птахів стріляти. Зробилося жарко, захотілося йому випити водиці, побачив осторонь колодязь, підійшов, нахилився і тільки хотів випити - цар-ведмідь і вхопив його за бороду.
- Пусти, - проситься цар.
- Дай мені те, чого в будинку не знаєш; і тоді пущу. "Що ж би я в хаті не знав, - думає цар, - кажись, все знаю..."
- Я краще, - каже, - дам тобі стадо корів.
- Ні, не хочу і двох стад.
- Ну, візьми табун коней.
- Не треба і двох табунів; а дай то, чого в будинку не знаєш.
Цар погодився, вивільнив свою бороду і поїхав додому. Входить в палац, а дружина народила йому двійню: Івана-царевича і Марію-царівну; ось чого не знав він у домі. Сплеснув цар руками й гірко заплакав.
- Чого ти так побиваєшся? - запитує цариця.
- Як мені не плакати? Я віддав своїх діток рідних царя-ведмедеві.
- Яким випадком?
- Так і так, - каже цар.
- Та ми не віддамо їх!
- О, ніяк не можна! Він остаточно зруйнує всі царства, а їх все-таки візьме.
Ось вони думали-думали, як бути? Та й придумали: викопали преглубокую яму, прибрали її, прикрасили, немов палати, навезли туди всяких запасів, щоб було що пити і їсти; після посадили в ту яму своїх дітей, а поверх зробили стелю, закидали землею і зарівняли гладко-нагладко.
Незабаром цар з царицею померли, а їх дітки ростуть та ростуть. Прийшов нарешті за ними цар-ведмідь, дивиться туди-сюди: немає нікого! Опус
тел палац. Ходив він, ходив, весь будинок виходив і думає: "Хто ж мені про царських дітей скаже, куди вони поділися?"
Глядь - долото в стіну воткнуто.
- Долото, долото, - питає цар-ведмідь, - скажи мені, де царські діти?
- Винеси мене на двір і кинь на землю; де я воткнусь, там і рой.
Цар-ведмідь взяв долото, вийшов на подвір'я і кинув його додолу; долото закрутилося, закрутилося і прямо в те місце втикнулося, де були заховані Іван-царевич і Мар'я-царівна. Ведмідь розрив землю лапами, розламав стелю і каже:
- А, Іван-царевич, а, Мар'я-царівна, ось ви де!.. Надумали від мене ховатися! Батько-то ваш з матір'ю мене обдурили, так я вас за це з'їм.
- Ах, цар-ведмідь, не їж нас, у нашого батюшки залишилося багато курей і гусей і всякого добра; є чим поласувати.
- Ну, так і бути! Сідайте на мене; я вас до себе в послугу візьму.
Вони сіли, і цар-ведмідь приніс їх під такі круті та високі гори, що під саме небо йдуть; всюди тут пусто, ніхто не живе.
- Ми їсти-пити хочемо, - кажуть Іван-царевич і Мар'я-царівна.
- Я побіжу, здобуду вам і пити і їсти, - відповідає ведмідь, - а ви тут побудьте та відпочиньте.
Побіг ведмідь за їжею, а царевич з царевною стоять і слізно плачуть. Звідки не взявся ясний сокіл, замахав крилами і вимовив таке слово:
- Ах, Іван-царевич і Мар'я-царівна, якими долями ви тут опинилися?
Вони розповіли.
- Навіщо ж узяв вас ведмідь?
- На всілякі послуги.
- Хочете, я віднесу вас? Сідайте до мене на крилята.
Вони сіли; ясний сокіл піднявся вище дерева стоячого, нижче за хмару ходячого і полетів було в далекі країни. На ту пору цар-ведмідь прибіг, побачив сокола в піднебессі, вдарився головою в сиру землю і обпік йому полум'ям крила. Опалились у сокола крила, опустив він царевича і царівну додолу.
- А, - каже ведмідь, - ви хотіли від мене піти; знімання ж вас за те і з кісточками!
- Не їж, цар-ведмідь, ми будемо тобі вірно служити.
Ведмідь простив їх і повіз у своє царство: гори все вище та крутіше.
Минуло ні багато, ні мало часу.
- Ах, - каже Іван-царевич, - я їсти хочу.
- І я! - каже Мар'я-царівна.
Цар-ведмідь побіг за їжею, а їм суворо покарав нікуди не сходити з місця. Сидять вони на травичці на муравке та сльози ронят. Звідки не взявся орел, спустився з-за хмари і питає:
- Ах, Іван-царевич і Мар'я-царівна, якими долями опинилися ви тут?
Вони розповіли.
- Хочете, я віднесу вас?
- Куди тобі! Ясний сокіл брався забрати, та не зміг, і ти не зможеш!
- Сокіл - птах мала; я злечу вища; сідайте на мої крильця.
Царевич з царевною сіли; орел змахнув крилами і піднявся ще вище.
Ведмідь прибіг, побачив орла в піднебессі, вдарився головою об сиру землю і обпалив йому крила. Спустив орел Івана-царевича і Марію-царівну додолу.
- А, ви знову надумали йти! - сказав ведмідь. - Ось я вас з'їм!
- Не їж, будь ласка, нас орел взманил! Ми будемо служити тобі вірою і правдою.
Цар-ведмідь простив їх в останній раз, нагодував-напоїв і повіз далі...
Минуло ні багато, ні мало часу.
- Ах, - каже Іван-царевич, - я їсти хочу.
- І я! - каже Мар'я-царівна.
Цар-ведмідь залишив, а сам за їжею побіг. Сидять вони на травичці на муравке та плачуть. Звідки взявся бичок, замотав головою і питає:
- Іван-царевич, Мар'я-царівна! Ви якими долями тут опинилися?
Вони розповіли.
- Хочете, я віднесу вас?
- Куди тобі! Нас забирали птах-сокіл та птах-орел, і то не змогли; ти й поготів не зможеш! - а самі так і розливаються, ледь у сльозах слово вымолвят.
- Птахи не забрали, а я віднесу! Сідайте до мене на спину.
Вони сіли, бичок побіг не боляче прудко. Ведмідь побачив, що царевич з царевною йти стали, і кинувся за ними в погоню.
- Ах, бичок, - кричать царські діти, - ведмідь женеться.
- Далеко?
- Ні, близько!
Тільки було ведмідь підскочив так хотів сцапать, бичок взрыл землю копитами і заліпив йому обидва ока. Побіг ведмідь на синьо море очі промивати, а бичок все вперед та вперед! Цар-ведмідь вмився так знову в погоню.
- Ах, бичок! Ведмідь женеться.
- Далеко?
- Ох, близько!
Ведмідь підскочив, а бичок знову взрыл землю копитами і заліпив йому обидва ока. Поки ведмідь бігав очі промивати, бичок все вперед та вперед! І в третій раз він заліпив очі ведмедю; а після того дає Івану-царевичу гребінець та утиральник і каже:
- Коли стане наганяти цар-ведмідь близько, в перший раз кинь гребінець, а в іншій - махни утиральником.
Бичок біжить все далі і далі. Озирнувся Іван-царевич, а за ними цар-женеться ведмідь: ось-ось схопить! Взяв він гребінець і кинув позадь себе - раптом виріс, піднявся такий густий, дрімучий ліс, що ні птиці не пролетіти, ні звіру не пролізти, ні пішому не пройти, ні кінному не проїхати.
Вже ведмідь гриз-гриз, насилу прогриз собі вузеньку доріжку, пробрався крізь дрімучий ліс і кинувся наздоганяти; а царські діти далеко-далеко! Став ведмідь наганяти їх, Іван-царевич озирнувся і махнув позадь себе утиральником - раптом зробилося вогняне озеро: таке широке-широке! Хвиля з краю в край б'є. Цар-ведмідь постояв, постояв на березі і повернув додому; а бичок з Іваном-царевичем та з Марією-царівною прибіг на галявину.
На тій на галявинці стояв великий славний дім.
- Ось вам будинок! - сказав бичок. - Живіть - не тужите. А на дворі приготуйте зараз багаття, зарежьте мене так на тому багатті і спаліть.
- Ах! - кажуть царські діти. - Навіщо тебе різати? Краще живи з нами; ми за тобою будемо доглядати, станемо тебе годувати свежею травою, поїти ключовою водою.
- Ні, спаліть мене, а попіл посійте на трьох грядках: на одній грядці вискочить кінь, на інший собачка, а на третій зросте яблунька; на тому коневі їдь ти, Іван-царевич, а з тою собачкою ходи на полювання.
Так все і сталося. Ось як надумав Іван-царевич поїхати на полювання; попрощався з сестрицею, сів на коня і поїхав в ліс; убив гусака, вбив качку так зловив живого вовченя і привіз додому.
Бачить царевич, що полювання йде йому в руку, і знову поїхав, настріляв всякої птиці і зловив живого ведмедя.
Втретє зібрався Іван-царевич на полювання, а собачку забув з собою взяти.
Тим часом Мар'я-царівна пішла білизна мити. Йде вона, а на іншій стороні вогняного озера прилетів до берега шестиглавый змій, перекинувся красенем, побачив царівну і так солодко говорить:
- Здрастуй, червона дівиця!
- Здрастуй, добрий молодець!
- Я чув від старих людей, що в колишнє час цього озера не бувало; якщо б через нього так було перекинуто високий міст - я б перейшов на ту сторону і одружився на тобі.
- Стривай! Міст зараз буде, - відповідала йому Мар'я-царівна і кинула утиральник: в ту ж хвилину утиральник дугою розкинувся і повис через озеро високим, красивим мостом.
Змій перейшов по мосту, перекинувся в колишній вигляд, собачку Івана-царевича замкнув на замок, а ключ в озеро закинув; після того схопив і забрав царівну. Приїжджає Іван-царевич з полювання - сестри немає, собачка під замком виє; побачив міст через озеро та й каже:
- Вірно, змій забрав мою сестрицю!
Пішов розшукувати. Йшов-йшов, у чистому полі стоїть хатка на курячих лапках, на собачих п'ятах.
- Хата, хатка! Повернись до лісу задом, до мене передом.
Хатка повернулася; Іван-царевич увійшов, а в хатині лежить баба-яга костяна нога з кута в кут, ніс в стелю вріс.
- Фу-фу! - каже вона. - Доселева російського духу не чуть було, а нині російський дух наочно проявляється в ніс кидається! Навіщо прийшов, Іван-царевич?
- Та якби ти моєму горю пособила!
- А яке твоє горе?
Царевич розповів їй.
- Ну, іди ж додому, у тебе на подвір'ї є яблунька, сломи з неї три зелених прутика, сплети разом і там, де собачка замкнені, вдар ними по замку-замок зараз розлетиться на дрібні частини. Тоді сміливо на змія йди, не встоїть проти тебе.
Іван-царевич вернувся додому, звільнив собачку - вибігла вона зла-зла! Взяв з собою вовченя та ведмедика і відправився на змія. Звірі кинулися на нього і розірвали на шматки. А Іван-царевич узяв Марію-царівну, і стали вони жити-поживати, добра наживати.
