У деякому царстві, у деякій державі жили-були цар та царівна. І росла у них дочка-красуня. Батько з матір'ю в ній душі не чаяли, пестили і берегли царівну пущі очі.
Як-то раз прийшло в той місто чужоземне судно. Збігся народ на пристань. Господар судна, торговий гість, показує різні рідкості і дивини, яких ніхто ще не бачив.
Докотилася чутка і до царевнина терема. Захотілося царівну поглянути на заморські дива. Стала вона просити батьків - Відпустіть мене подивитися на заморський корабель!
Цар з царицею її відпустили, мамкам та нянькам строго-настрого наказали:
- Бережіть царівну! Якщо хтось образу завдасть - ви відповідаєте.
Вирушила царівна з мамками-няньками. Прийшли на пристань, а назустріч поспішає сам чужоземний купець і каже:
- Прекрасна царівна, зайди на корабель! Там у мене кіт-баюн, він пісні співає і казки розповідає, там гуслі-самогуды і скатертина-самобранка. Цих рідкостей я нікому не показував - для тебе беріг!
Хочеться царівну піти і боязно разом з тим: "Ну, як що недобре вийде?" А купець невідступно кличе:
- Що до вподоби прийде, все велю в палац віднести в подарунок тобі!
Не втрималася царівна і веліла мамкам-нянькам на пристані чекати, а сама з торговим гостем піднялася на палубу. Привів її господар в багату каюту:
- Посидь тут, прекрасна царівна, а я піду дива принесу.
Вийшов на палубу, замкнув двері міцно-міцно і дав команду:
- Віддати кінці!
А на кораблі цього наказу тільки чекали. Швидко підняли вітрила - і побігло судно в море. Мамки-няньки крик-крик підняли, метушаться по пристані, плачуть, а судно все далі і далі йде. Дали знати в палац.
Прибігли цар з царицею, а судно вже з виду сховалося. Що тут робити? Царівна побивається, а цар наказав мамок-няньок взяти під варту. Потім велів клич клікнути:
- Хто відшукає царівну, того женю на ній і за життя півцарства відпишу, а після моєї смерті все царство зятю дістанеться!
Мисливців багато знайшлося. По всьому білому світу царівну шукали, ніде не знайшли.
В ту пору служив у солдатах Іван, селянський син. Прийшов йому черга в караул йти, царський заповідний сад стерегти. Стоїть солдат під деревом, не спить. В саму північ прилетіли два ворона, сіли на те дерево, де солдат стояв, і заговорили по-людськи. Один ворон мовив:
- У тутешнього царя єдина дочка загубилася. Три роки шукали - не знайшли.
Інший у відповідь:
- Ну, це справа нехитра! Коли їхати прямо по морю на полудень, потрапиш в царство Немала-Людини. Від викрав царівну і тримає у себе. Хоче видати заміж за свого племінника, Змія Горинича. Знайти царівну легко, так живому звідти не вибратися. Нікому ще не вдавалося здолати Немала-Людини.
- Знайдеться сила, і Немала-Людини, - сказав перший ворон. - Є на морі-океані острів, живуть там два лісовиків. Тридцять років вони б'ються між собою, ніяк не можуть поділити меч-самосек. Хто б знайшовся сміливий та завзятий, оволодів тим мечем, тоді легко б і з Немала-Людиною впорався.
І полетіли ворони. Як тільки прийшов час змінитися, Іван-солдат зволікати не став, пішов у палац.
- Навіщо, солдатів, прийшов? - цар питає.
- Хочу царівну відшукати! Відпусти мене!
Здивувався цар:
- Чимало і без тебе було мисливців. Князі, бояри, купці імениті та генерали шукали царівну по всьому білому світу - не знайшли. Де ти, простий солдат, шукати станеш, коли і сам ніде не бував, нічого не бачив!
- Прислів'я недарма мовиться: "Хто їде, той і править", - солдат сказав. - Мені, видно, і знати, як царівну розшукати та додому привезти.
- Ну, дивись, солдатів, моє царське слово міцне: знайдеш царівну - будеш зятем і півцарства віддам за життя; а не знайдеш: мій меч - твоя голова з плеч!
- Двом смертям не бувати, а однієї не минути, - відповідає солдат. - Вели корабель спорядити і накажи капітану у всьому мене слухатися.
Звелів цар спорядити корабель, і незабаром Іван-солдат вирушив у путь-дорогу.
Пливли близько, чи далеко, чи коротко - приплили до пустельному острову. Каже солдат капітанові:
- Стій тут і всю команду тримай напоготові. Я зійду на берег, і, як тільки повернуся на судно, ти піднімай всі вітрила і йди звідси геть як можна швидше.
Переправився Іван-солдат на берег, піднявся на круту гору і пішов уздовж острова. Йшов, йшов, почув шум у лісі - і раптом вискочили назустріч два лісовиків. Виривають щось одне в одного. Один кричить:
- Мій! Все одно не віддам!
А інший до собі тягне:
- Ні, мій!
Побачили Івана-солдата, зупинилися, потім в один голос закричали:
- Розсуди нас, добра людина! Дістався нам у спадок меч-самосек. Меч один, а нас двоє, і ось тридцять років мучимося, б'ємося - ніяк не можемо поділити.
Солдат тільки того й чекав:
- Справа нехитра. Я пущу стрілу, а ви біжіть за нею. Хто швидше знайде стрілу так вернеться, тому меч-самосек дістанеться.
На тому і погодилися. Полетіла стріла, кинулися за нею обидва лісовиків, а Іван-солдат схопив меч-самосек та й був такий. Тільки встиг піднятися на палубу, як злетіли вітрила, і побігло судно у відкрите море. Пливли ще день і ніч і відправився в царство Немала-Людини.
Взяв Іван-солдат меч-самосек і відправився царівну шукати. Недалеко від берега побачив великий будинок. Піднявся на ґанок, відчинив двері і бачить: сидить у світлиці царівна, сльозами обливається, плаче. Глянула на солдата:
- Хто ти такий, добрий молодець? Як сюди потрапив?
- Я Іван-солдат, прийшов тебе з неволі рятувати та відвезти додому.
- Ох, молодець! Сюди-то дорога широка, та звідси нікому повороту немає. Погубить і тебе Немала-Людина, живого не випустить.
- Хто кого погубить, видно буде, зараз загадувати нічого, - відповідав Іван-царевич.
Зраділа царівна, перестала плакати.
- Як би ти мене з неволі визволив та до батюшки з матінкою відвіз, я з радістю б за тебе заміж пішла!
- Ну, дивись, давши слово, тримайся! - сказав Іван-солдат.
Подала царівна Івану свій перстень:
- Ось тобі мій перстень іменний: я свого слова господиня.
Тільки встигла вимовити, як піднявся страшний шум.
- Поховали, молодець, - крикнула царівна, - Немала-Чоловік йде!
Скочив солдатів за піч. В ту ж хвилину двері відчинилися, ступив через поріг Немала-Людина, затулив собою білий світ: відразу все потемніло.
- Фу-фу-фу, давно на Русі не бував, російського духу не чув, а російський дух сам завітав! Виходь, запечний богатир, силою мірятися! Покладу тебе на долоню, інший прихлопну, і залишиться від тебе бруд та вода.
- Рано, прокляте чудовисько, хвалишся: не по мені, а по тобі поминки справлять!
Махнув Іван-солдат мечем-самосеком і відсік Немала-Людині голову. Набігли слуги Немала-Людини, накинулися на Івана-солдата, а він і слуг тим же мечем порішив, повоював і повів царівну на корабель. Подув попутний вітер, і скоро вони припливли в свою державу.
Цар з царицею царівну обіймають, сміються і плачуть від радості. Весь народ славить Івана-солдата. А як отпировали, цар йому каже:
- Ось, Іван, селянський син, був ти простим солдатом, а тепер за твою молодість жалую тебе генералом!
- Спасибі, ваша царська величність, - подякував Іван.
Минуло багато чи мало часу, запитує Іван царя:
- Адже домовленість дорожче всього, цар-государ, не пора до весілля готуватися?
- Пам'ятаю, пам'ятаю, та не знаю, як і бути? Бачиш, невідступно сватається ще один наречений, іноземний королевич. Неволити царівну не стану. Як вона скаже, так тому і бути.
Показав Іван царевнин перстень:
- Вона сама мені обіцялася і дала обручальный перстень.
Не хотілося цареві з селянським сином ріднитися і шкода відмовити королевичу, та робити нічого - промовив:
- Моє слово непорушно: коли царівна з тобою заручилася, станемо весілля грати.
Тільки встигли Івана з царівною повінчати та сіли за весільний стіл, як прискакав гонець з нерадісною звісткою. Іноземний королевич підступив до царства з незліченним військом і велів сказати: "Якщо не видадуть добром царівну заміж, силою візьму і все царство сажкою покачу".
Цар засмутився, не п'є, не їсть. І бояри сидять не свої, а царівна думає: "На хвилину розуму не вистачило, а тепер повік кайся! Якби не побралася з Іваном, селянським сином, вийшла б за королевича, і батькам турботи не було". А Іван каже:
- Не журися, цар-государ, і ви, бояри і думні! Переведаюсь я силою з королевичем.
Вийшов з-за столу, сів на коня і поїхав назустріч вражій силі.
З'їхався з чужоземними військами і став полиці мечем-самосеком побивати. Як раз махне - вулиця, тому отмахнет - провулочок, і скоро все військо побив-повоював. Тільки сам королевич з генералами встигли втекти.
Вернувся Іван з перемогою. Весь народ прославляє, і цар підбадьорився, привітно зятя зустрів.
Тільки царівна не в радості: "Видно, мені повік вековать з мужиком-селюками".
А виду не показує, шанує чоловіка. Небагато часу минуло - знову гінці доносять до царя:
- Настає іноземний королевич з новим військом, погрожує все царство підкорити й силою царівну відбити.
- Ну, зятюшка люб'язний, - каже цар, - на тебе вся надія: іди на воїну!
Іван скочив на коня - і тільки його й бачили. З'їхався з королевичем, вихопив меч-самосек і б'є військо, як траву косить.
Бачить королевич неминучую біду, повернув коня і разом з ближніми генералами пустився навтьоки. З своєї держави надсилає царівну лист: "Выспроси у Івана, селянського сина, в чому його сила, допоможи мені здобути перемогу, і я на тобі одружуся, а не бути тобі повік мужиковой дружиною". Царівна до Івана лащиться:
- Скажи, чоловіче дорогий, яка в тебе сила? Як міг ти з Немала-Людиною впоратися і один два незчисленні війська побити?
Не чує Іван біди над собою:
- Є у мене меч-самосек. З тим мечем я над усяким богатирем верх візьму і яке не є військо поб'ю, а сам неушкоджений залишуся.
На другий день пішла царівна до збройового майстра:
- Підбери мені такий меч, як у мого чоловіка.
Підібрав зброяр такий меч, як в Івана, - відрізнити не можна. Підмінила царівна нічний часом меч-самосек простим мечем і таємно іноземному царевичу звістку подала: "збирай Військо, піди війною, нічого не бійся".
Після того небагато часу минуло - прискакав гонець:
- Королевич знову йде війною на наше царство.
Виїхав Іван назустріч, б'ється з ворогом, а втратам під вражьем війську зовсім мало. Встиг тільки трьох людей посікти-побити, як самого поранили, збили з коня.
Скоро королевич все царство підкорив. Зустріла його царівна з радістю.
- Навік мене від мужика визволив!
І цар радий-радешенек. Пішов у палаці бенкет горою та частування.
Іван, селянський син, поотлежался і тут тільки згадав, як царівна вивідала, в чому його сила. "Такий, як вона підмінила меч і дала знати королевичу!"
Уповз він у глухий темний ліс, перев'язав рани, і стало йому легше. Йде куди очі дивляться. Голодно йому і пити хочеться. Побачив на кущі стиглі ягоди жовті: "Що за ягоди? Дай-но спробую". З'їв дві ягідки, і раптом заболіла голова. Терпіння немає - так ломить. Доторкнувся рукою і відчуває: зросли у нього роги. Опустив Іван голову, засмутився: "не Можна тепер людям на очі показатися, доведеться в лісі жити". Пройшов ще недалеко - зустрілося деревце: ростуть на ньому червоні ягоди великі.
А томить жага. "Дай зірву ягідку-іншу, з'їм". Зірвав одну ягідку, з'їв - ріг відпав; з'їв іншу - і іншого ріг відпав. І відчуває: сила в ньому проти колишнього потроїлася. "Ну, тепер я зовсім оговтався! Треба меч-самосек добувати". Сплів два кошики невеликі, набрав ягід червоних та жовтих.
Вибрався з лісу на дорогу і пішов у місто. Біля застави проміняв своє кольорове плаття і в худому каптані та у постолах прийшов на царський двір:
- Ягоди стиглі, запашні! Ягоди солодкі!
Царівна почула і посилає служницю:
- Піди дізнайся, що за ягоди. Коли солодкі, купи.
Вибігла та на ганок:
- Ей, торговий людина, солодкі твої ягоди?
- Краще моїх ягід, красуня, ніде не знайдеш! Спробуй-но сама. - І подав їй червону цілющу ягоду.
Ягода дівчині до смаку припала. І віддав їй Іван жовті ягоди. Вернулася дівчина в світлицю:
- Ой, до чого солодкі ягоди у цього торговця, вік таких не едала!
З'їла царівна ягідку-іншу - стало їй не по собі:
- Що це так у мене голова захворіла?
Дивиться на неї служниця, побачила - роги ростуть у царівни, і від страху слова сказати не може. В ту хвилину глянула царівна в дзеркало так і обмерла. Потім схаменулася, тупнула ногою:
- Де торговець? Тримайте його!
Збіглися на крик мамки-няньки, прибігли цар з царицею і з королевичем. Кинулися на двір:
- Тримайте торговця, ловіть його!
А торговця і слід прохолов. Ніде знайти не могли. Стали царівну лікувати. Скільки всілякі знахарі ні використовували, нічого не допомагає.
А Іван, селянський син, відростив бороду, прикинувся старим дідом і прийшов до царя:
- Є у мене ліки - від усіх хвороб допомагає. І я беруся вилікувати царівну.
- Коли правду кажеш, - зрадів цар, - і донька одужає, проси в мене, чого хочеш, а королевич особливо тебе нагородить.
- Не треба мені ніякої нагороди. Веди мене до царівну та накажи, щоб ніхто не смів у спокій входити, доки сам не покличу. Якщо стане царівна кричати - боляче їй буде, все одно входити нікому не можна. А не послухаєте - вік їй від рогів не позбутися.
Залишили Івана з царівною віч-на-віч: він замкнув двері міцно, вихопив березовий прут і давай тим прутом царівну пригощати. Березовий прут - не вільховий: гнеться, але не ламається, обвивається навколо тіла.
- Оце тобі наука! Не обманюй вперед нікого!
Дізналася царівна Івана, селянського сина, стала кричати, на допомогу кликати. А він знай б'є та примовляє:
- Не віддаси мого меча - смерті зраджу!
Покричала царівна, покричала, нікого не дозвалась і почала благати:
- Віддам меч, лише не губи мене, Іванушка дорогий!
Збігала в іншу світлицю, принесла меч-самосек. Взяв Іван меч, вибіг з царевниных покоїв, побачив на ґанку королевича з генералами найближчими, змахнув мечем - і повалилися королевич з генералами замертво.
"Обману немає, меч справді мій!" Вернувся в світлицю, подав царівну цілющі ягоди:
- Їж, не бійся! У мене без обману!
З'їла царівна червону ягоду - один ріг відпав; з'їла другу - другий ріг відпав, і стала здорова вона. Плаче і сміється від радості:
- Дякую, Іванко! Інший раз ти мене з біди визволив, вік твого добра не забуду! Прожени королевича, а прости мене, і я буду тобі вірною дружиною.
Відповідає Іван, селянський син:
- Королевича твого вже в живих немає. А ти з батьком, з матір'ю йди куди знаєш, щоб духу вашого тут не було! Не було у мене дружини, та й ти мені не дружина!
Прогнав Іван, селянський син, царя з царицею та з царівною і з тих пір живе-поживає, ніякої біди не знає.
