У деякому царстві, за тридев'ять земель - у тридесятому державі жив-був сильний, могутній цар. І був у того царя стрілець-молодець, а у стрільця-молодця кінь богатирський.
Раз поїхав стрілець на своєму богатирському коні в ліс на полювання. Їде він дорогою, їде широчезною - і наїхав на золоте перо жар-птиці: як вогонь перо світиться!
Каже йому богатирський кінь:
- Не бери золотого пера. Візьмеш - горе дізнаєшся!
І задумався добрий молодець - підняти перо алі немає? Коли підняти так піднести царю, адже він щедро нагородить, а царська милість кому не дорога? Не послухався стрілець свого коня, підняв перо жар-птиці, привіз і підносить царя в дар.
- Спасибі! - каже Цар. - Та вже коли ти дістав перо жар-птиці, то дістань мені і саму птицю. А не дістанеш - мій меч, твоя голова з плеч!
Стрілець залився гіркими сльозами і пішов до свого богатирського коня.
- Про що плачеш, господар?
- Цар наказав жар-птицю добути.
- Я ж тобі казав: не бери пера, горе дізнаєшся! Ну та не бійся, не журися: це ще не біда, біда попереду! Іди до царя, проси, щоб до завтрашнього дня сто кулів добірної пшениці було чистим полем розкидано.
Цар наказав розкидати по чистому полю сто кулів добірної пшениці.
На інший день на зорі поїхав стрілець-молодець на те поле, пустив коня по волі гуляти, а сам сховався за дерево.
Раптом зашумів ліс, піднялися хвилі на морі - летить жар-птиця. Прилетіла, спустилася додолу і стала клювати пшеницю. Богатирський кінь підійшов до жар-птиці, наступив на її крило копитом і міцно до землі притиснув, а стрілець-молодець вискочив з-за дерева, підбіг, зв'язав жар-птицю мотузками, сів на коня і поскакав у палац.
Приносить царю жар-птицю. Цар побачив, зрадів, подякував стрільця за службу, жалував його чином і тут же поставив йому інше завдання:
- Коли ти зумів дістати жар-птицю, так дістань мені наречену: за тридев'ять земель, на самому краю світу, де сходить червоне сонечко, є Василисацаревна - її-то мені і треба. Дістанеш - златом-сріблом дам, а не дістанеш - то мій меч, твоя голова з плеч!
Залився стрілець гіркими сльозами, пішов до свого богатирського коня.
- Про що плачеш, господар? - питає кінь.
- Цар наказав йому здобути Василину-царівну.
- Не плач, не сумуй. Це ще не біда, біда попереду! Іди до царя, попроси намет із золотою маківкою та різних припасів і напоїв на дорогу. Цар дав йому і припасів, і напоїв, і намет із золотою маківкою.
Стрілець-молодець сів на свого богатирського коня і поїхав за тридев'ять земель. Довго чи коротко, приїжджає він на край світу, де червоне сонечко з синього моря сходить. Дивиться, а по морю пливе Василина-царівна в срібному човнику, золотим гребе веслом.
Стрілець-молодець пустив свого коня в зелених луках гуляти, свіжу траву щипати, а сам розбив намет із золотою маковкою, розставив різні страви і напої, сів у наметі - пригощається, Василини-царівни чекає.
А Василина-царівна побачила золоту маківку, припливла до берега, вийшла з човники і милується на намет.
- Здрастуй, Василина-царівна! - каже стрілець. - Милості просимо хліба-солі з'їсти, заморських вин випробувати.
Василина-царівна увійшла в намет. Почали вони їсти-пити, веселитися. Випила царівна склянку заморського вина, захмеліла й заснула міцним сном. Стрілець-молодець крикнув своєму богатирського коня, кінь в одну мить прибіг. Негайно знімає стрілець намет із золотою маковкою, сідає на богатирського коня, бере з собою сонну Василину-царівну і пускається в шлях-дорогу, немов стріла з лука. Приїхав до царя. Той побачив Василину-царівну, сильно зрадів, подякував стрільця за вірну службу, нагородив його казною великою і завітав більшим чином.
Василина-царівна прокинулася, дізналася, що вона далеко-далеко від синього моря, стала плакати, тужити, зовсім з особи змінилася; скільки цар умовляв - все марно.
От задумав цар на ній женитися, а вона й каже:
- Нехай той, хто мене сюди привіз, поїде до синього моря, посеред того моря лежить великий камінь, під тим каменем заховано моє весільну сукню - без того сукні заміж не піду!
Цар негайно за стрільцем-молодцем:
- Їдь швидше на край світу, де червоне сонечко сходить. Там, на синьому морі лежить великий камінь, а під каменем заховано весільну сукню Василини-царівни. Дістань це плаття і привези сюди прийшла пора весілля грати! Дістанеш - більше колишнього дам, а не дістанеш - то мій меч, твоя голова з плеч!
Залився стрілець гіркими сльозами, підійшов до свого богатирського коня. "От, - думає, - не минути смерті!"
- Про що плачеш, господар? - питає кінь.
- Цар велів з дна моря дістати весільну сукню Василини-царівни.
- А що я казав тобі: не бери золотого пера, горе наживеш! Ну та не бійся: це ще не біда, біда попереду! Сідай на мене, та поїдемо до синього моря.
Довго чи коротко, приїхав стрілець-молодець на край світу і зупинився біля самого моря. Богатирський кінь побачив, що величезний морський рак повзе по піску, і наступив йому на шийку своїм важким копитом.
Заблагав морський рак:
- Не губи мене, залиш мені життя! Що тобі треба, все зроблю.
Відповідав йому кінь:
- Посеред синього моря лежить великий камінь, під тим каменем заховано весільну сукню Василини-царівни; дістань це плаття!
Рак крикнув гучним голосом на все синє море. Зараз море сколихнулося, і сползлись з усіх сторін на берег раки великі і малі - тьма-тьмуща! Старший рак віддав їм наказ, вони кинулися у воду і через годину часу витягли з дна моря, з-під великого каменя, вінчальну сукню Василини-царівни.
Приїжджає стрілець-молодець до царя, привозить царевнино сукню, а Василина-царівна знову заупрямилась:
- Не піду, - каже цареві, - за тебе заміж, поки не хочеш ти стрільцеві-молодцю в гарячій воді скупатися.
Цар наказав налити чавунний казан води, закип'ятити як можна гарячої води да в той окріп стрільця кинути. Ось все готово, вода кипить, бризки так і летять. Привели бідного стрільця.
"От біда так біда! - думає він. - Ах, навіщо я брав золоте перо жар-птиці! Навіщо коня не послухався?"
Згадав про свого богатирського коня і каже цареві:
- Цар-государ! Дозволь перед смертю піти з конем попрощатися.
- Добре, іди прощайся!
Прийшов стрілець до свого богатирського коня і слізно плаче.
- Про що плачеш, господар?
- Цар велів в окропі скупатися.
- Не бійся, не плач, живий будеш! - сказав йому кінь і нашвидку заговорив стрільця, щоб окріп не пошкодив її білому тілу.
Повернувся стрілець зі стайні; негайно підхопили його робочі люди - і прямо в казан. Він раз-другий занурився, вискочив з котла - і зробився таким красенем, що ні в казці сказати, ні пером описати. Цар побачив, що він таким красенем став і сам захотів скупатися, поліз здуру в воду і в ту ж хвилину зварився.
Царя поховали, а на його місце вибрали стрельцамолодца. Одружився він на Василині-царівну і жив з нею довгі літа в любові та злагоді.
