Жив-був король, у нього був син-підліток. Королевич був всім хороший - і обличчям, і вдачею, та батько його поганий: всі його користь мучила, як би зайвий бариш взяти та побільше оброку зірвати. Побачив король разів старого з соболями, з куницями, з бобрами, з лисицями:
- Стій, старий! Звідки ти?
- Родом з такої-то села, батюшка, а нині служу у лісовика.
- А як ви звірів ловите?
- Та дідько наставить петлі-леси, звір дурний - і потрапить.
- Ну, слухай, старий! Я тебе вином напою і грошей дам: покажи мені, де леси ставите?
Старий спокусився і вказав. Король негайно ж звелів лісовика зловити і закувати в залізний стовп, а в його заповідних лісах свої леси поробив. Ось сидить дідько в залізному стовпі та в віконце поглядає, а той стовп в саду стояв. Вийшов королевич з бабками, з мамками, з вірними служницями погуляти по саду, йде повз стовпа, а лісовик кричить йому:
- Королівське дитя! Випусти мене: я тобі сам буду в нагоді.
Пошкодував королевич лісовика:
- Та як же я тебе випущу?
- А піди до своєї матері, улучи хвилину, витягни ключ у неї з кишені так мене і випусти.
Королевич так і зробив: витягнув ключ з кишені матері, прибіг у садочок, зробив собі стрілку поклав на тугий лук і пустив її далеко-далеко, а сам кричить, щоб мамки і няньки ловили стрілу; мамки і няньки розбіглися, в цей час королевич відімкнув залізний стовп і вивільнив лісовика.
Пішов дідько рвати королівські леси! Бачить король, що звірі більше не трапляються, розсердився і напустився на свою дружину: навіщо давала ключ, лісовика випускала?
І скликав король бояр, генералів і думных людей, як вони присудять: голову їй на пласі зняти алі у посилання заслати?
Погано довелося королевичу - шкода рідну матір, і зізнався батькові, що це його вина: ось так-то і так-то все діло було.
Взгоревался король: що йому з сином робити? Стратити не можна. Присудили відпустити на всі чотири сторони, на всі вітри полуденний, на всі зимові хуртовини, на всі вихори осінні; дали йому торбинку і одного дядька. Вийшов королевич з дядькою в чисте поле. Йшли вони чи близько, чи далеко, низько чи високо і побачили колодязь. Каже королевич дядькові:
- Іди за водою!
- Нейд! - відповідає дядько.
Пішли далі, йшли, йшли, знову криниця.
- Піди принеси води! Мені пити хочеться, - просить дядька королівський син в інший раз.
- Нейд! - каже дядько.
Ось ще йшли, йшли - попадається третій криниця, дядько знову негаразд, і пішов за водою, сам королевич. Спустився в колодязь, а дядько зачинив його кришкою і каже:
- Не випущу! Будь ти слугою, а я - королевичем.
Нічого робити, королевич погодився. Потім вони помінялися сукнями і вирушили далі. От прийшли вони в іншу державу, йдуть до царя палац - дядько попереду, а королевич позаду.
Став дядько жити у того царя в гостях: і їсть, і п'є з ним за одним столом.
От і каже дядько царя:
- Ваша царська величність! Візьміть мого слугу на кухню.
Взяли королевича на кухню, змушують його дрова носити, каструлі чистити.
Небагато минуло часу - вивчився королевич готувати страви краще царських кухарів.
Дізнався про те государ, полюбив його і став дарувати золотом. Кухарям здалося прикро, і стали вони шукати нагоди, як би винищити його.
Ось один раз зробив королевич пиріг і поставив у піч, а кухарі додали отрути, взяли та й посипали на пиріг.
Сів цар обідати, подають пиріг; цар тільки було взявся за ніж, як біжить головний кухар:
- Ваша величність! Не прошу їсти.
І насказал на королевича багато всякої напраслины.
Цар не пошкодував своєї улюбленої собаки, відрізав шматок пирога і кинув додолу: собака з'їла та тут же издохла.
Закликав государ королевича, закричав на нього грізним голосом:
- Як ти смів з отрутою пиріг виготовити, зараз звелю тебе скарати лютою карою!
- Знати не знаю, відати не відаю, ваша величність! - відповідає королевич. - Видно, кухарям в образу стало, що ви мене любите: навмисне мене
під відповідь підвели.
Цар його помилував, велів конюхом бути. Повів королевич коней на водопій, а назустріч йому лісовик:
- Здорово, королівський син! Підемо до мене в гості!
- Боюся, коні розбіжаться.
- Нічого, підемо!
Хата тут же опинилася. У лісовика три дочки; запитує він старшу:
- А що ти присудишь королівському синові за те, що мене з залізного стовпа випустив?
Дочка каже:
- Дам йому скатертину-самобранку.
Вийшов королевич від лісовика з подарунком, дивиться - коні все тут; розгорнув скатертину - чого хочеш, того просиш: з'явилися і питво і їжа!
На інший день він жене царських коней на водопої, а лісовик знову назустріч:
- Ходімо до мене в гості!
Привів і питає середню дочку:
- А ти що королівському синові присудишь?
- Я йому подарую дзеркальце: що захочеш, все в дзеркальце, побачиш!
На третій день знову потрапляє королевичу лісовик, веде до себе в гості і питає меншу дочку:
- А ти що королівському синові присудишь?
- Я йому подарую дудочку: тільки до губ приклади, зараз з'являться і музиканти і песельники.
Весело стало жити королівському синові: їсть-п'є добре, все знає, все відає, музика цілий день гримить. Чого краще? А коні, коні-то! Диво, та й годі: і ситі, і ставні, і на ногу жваві.
Почав цар хвалитися своєї улюбленої дочки, що послала йому доля славного конюха. А прекрасна царівна і сама давним-давно конюха запримітила: так як і не помітити червоної дівиці добра молодця! Цікаво стало царівні: чому у нового конюха коні і жвавіше і статнее, ніж у всіх інших? "Дай, - думає, - піду у його світлицю, подивлюся, як він, бідолаха, поживає?"
Улучила час, коли королевич на водопій коней погнав, прийшла в його світлицю, а як глянула в люстерко - негайно все збагнула і забрала з собою і скатерть-самобранку, і дзеркальце, і сопілки.
В цей час трапилася у царя біда: наступив на його царство семиглавий Ідолище, просить собі царівну в заміжжя. "А якщо не видадуть, так і силою візьму!" - сказав він і дав своє військо - силу-силенну. Погано довелося цареві: кликнув він клич по всьому своєму царству, скликає князів і богатирів: хто з них переможе Ідолища семиглавого, тому обіцяє дати половину царства і до того ж дочка заміжжя. От зібралися князі і богатирі, поїхали битися проти Ідолища, вирушив і дядько з царським військом. І наш конюх сів на кобилу сіви і почвалав слідом за іншими.
Їде, а назустріч йому лісовик:
- Куди ти, королівський син?
- Воювати.
- Так на шкапі далеко не заїдеш! А ще конюх! Підемо до мене в гості!
Привів у свою хату, зачерпнув йому ківш води. Королевич випив.
- Багато ль в собі сили відчуваєш? - запитує лісовик.
- Та якщо б була палиця в п'ятдесят пудів, я б підкинув її вгору та свою голову підставив, а удару і не відчув би.
Дав йому інший випити ківш:
- А тепер багато сили?
- Та якщо б була палиця під сто пудів, я б її вище хмар підкинув!
Зачерпнув йому третій ківш:
- А тепер яка твоя сила?
- Та якби затвердити стовп від землі до неба, я б весь всесвіт повернув!
Лісовик зачерпнув води з іншого чана і подав королевичу; королевич випив - і зменшилося в нього сили якби на сьому частину.
Після цього вивів його лісовик на ганок, свиснув молодецьким посвистом; отколь не взявся - вороний кінь біжить, аж земля двигтить, з ніздрів полум'я, з вух дим стовпом, з-під копит іскри сиплються. Прибіг до ганку і впав на коліна.
- Ось тобі кінь!
Дав йому ще палицю-буявицу та батіг шовкову. Виїхав королевич на своєму вороному коні супроти ворожої раті; дивиться, а дядько його на березу виліз, сидить так трясеться від страху. Королевич стьобнув його плеткою раз-другий і полетів на вражее воїнство; багато воїнів мечем прирубил, ще більше конем притоптал, самому Идолищу сім голів зніс.
А царівна все це бачила: не стерпіла, щоб не подивитися в люстерко, кому вона дістанеться. Негайно виїхала назустріч, питає королевича:
- Чим себе подякувати хочеш?
- Поцілуй мене, красна дівиця!
Царівна не устыдилася, притиснула його до ретиву серця і голосно-голосно поцілувала, так що все військо почуло.
Королевич вдарив коня - і був такий! Повернувся додому і сидить у своїй горенці, немов та на війні не був, а дядько всім хвалиться, всім розповідає:
- Це я був, я Ідолище переміг!
Цар зустрів його з великою шаною, сговорил за нього свою дочку і поставив великий бенкет.
Тільки царівна не будь дурна - візьми та й скажіть, що у ній голівонька болить, ретивое щемить. Як бути, що робити нареченному зятю?
- Батюшка, - каже він царю, дай мені корабель, я поїду за ліками для своєї нареченої, так накажи і конюху зі мною їхати: адже я боляче до нього звик!
Цар послухав, дав йому корабель і конюха. От вони й поїхали; чи близько, чи далеко відпливли - дядько наказав зшити куль, посадити в нього конюха і пустити на воду.
Царівна глянула в люстерко, бачить - біда! Сіла в коляску - і мерщій до моря, а на березі вже дідько сидить та невід в'яже.
- Мужичок! Допоможи моєму горю: злий дядько королевича втопив.
- Зволь, красна дівиця! Ось і невід готовий! Приклади-ка сама до нього білі ручки.
Ось царівна запустила невід в глибоке море, витягла королевича і повезла з собою, а вдома все дочиста батькові розповіла.
Зараз веселим пірком так і за весіллячко: у царя ні мед варити, ні вино палити - всього вдосталь! А дядько накупив різних зіль і вернувся назад: входить у палац, а тут його і схопили. Весілля королевича була весела. І я там був, мед-пиво пив, по вусах текло, а в рот не попало.
