Один князь одружився на прекрасній княжною і не встиг ще на неї надивитися, не встиг з нею наговоритися, не встиг її наслухатися, а вже треба було їм розлучатися, треба було йому їхати в далекий шлях, залишати дружину на чужих руках. Що робити! Кажуть, вік обійнявшись не просидіти.
Багато плакала княгиня, багато князь її умовляв, заповідав не залишати висока терема, не ходити на бесіду, з поганими людьми не ватажиться, худих промов не слухатися. Княгиня обіцяла все виконати. Князь поїхав; вона закрилася у своєму спокої і не виходить.
Довго чи коротко, прийшла до неї жінка, здавалося - така проста, серцева!
- Що, - каже, - ти сумуєш? Хоч би на Божий світ глянула, хоч би по саду пройшлася, тугу размыкала.
Довго княгиня отговаривалась, не хотіла, нарешті подумала: по садку походити не біда - і пішла. В саду розливалася ключова кришталева вода.
- Що, - каже жінка, - такий спекотний день, сонце палить, а студена водиця так і хлюпоче, не викупатися нам тут?
- Ні, ні, не хочу! - А потім подумала: адже скупатися не біда!
Скинула сарафанчик і стрибнула у воду. Тільки поринула, жінка вдарила її по спині.
- Пливи ти, - каже, - білою качечкою!
І попливла княгиня білою качечкою.
Відьма негайно вбралася в сукню, прибралася, намалевалась і села чекати князя.
Тільки щеня вякнув, дзвоник дзенькнув, вона вже біжить назустріч, кинулась до князя, цілує, милує. Він зрадів, сам простягнув руки і не розпізнав її.
А біла качечка завдала яєчок, вивела діточок: двох хороших, а третього - заморышка; і діточки її вийшли - ребяточки.
Вона їх виростила, стали вони по річечці ходити, злату рибку ловити, лоскутики збирати, кафтанчік зшивати, та вискакувати на бережок, та поглядати на лужок.
- Ох, не ходіть туди, діти! - казала мати. Діти не слухали; нині пограють на травичці, завтра побігають по муравке, далі, далі - і забралися на княжий двір.
Відьма чуттям їх дізналася, заскрипіла зубами. Ось вона покликала діточок, нагодувала-напоїла і спати поклала а там веліла розкласти вогню, навісити котли, наточити ножі.
Лягли два братики і заснули; а заморышка, щоб не застудити, наказала їм мати в пазушке носити, - заморышек-то і не спить, все чує, все бачить. Вночі прийшла відьма під двері і запитує:
- Спите ви, дітки, чи ні?
Заморышек відповідає:
- Ми спимо - не спимо, думу думаємо, що хочуть нас усіх порезати; вогні кладуть калинові, котли висять кипучі, ножі гочат булатні!
- Не сплять!
Відьма пішла, походила-походила, знову під двері:
- Спіть, дітки, чи ні?
Заморышек знову говорить те ж:
- Ми спимо - не спимо, думу думаємо, що хочуть нас усіх порезати; вогні кладуть калинові, котли висять кипучі, точать ножі булатні!
"Що ж це все один голос?" - подумала відьма, відчинила двері потихеньку, бачить: обидва брати сплять міцним сном, негайно обвела їх мертвою рукою - і вони померли.
Вранці біла качечка кличе діток; дітки нейдут. Зачуяло її серце, вона стрепенулася і полетіла на княжий двір.
На княжому дворі, білі як хусточки, холодні, як пласточки, лежали братці поряд.
Кинулася вона до них, кинулася, крильця розпустила, діточок обхопила і материнським голосом заволала:
- Кря, кря, мої діточки
Кря, кря, голубяточки,
Я злиднями вас виходжувала,
Я сльозою вас выпаивала,
Темну ніч недосипала,
Солодкий кус недоїдала.
- Дружина, чуєш небувале? Качка примовляє.
- Це тобі здається! Накажіть качку з двору вигнати!
Її проженуть, вона облетить так знову до діткам:
- Кря, кря, мої діточки.
Кря, кря, голуба-точки.
Згубила вас відьма стара,
Відьма стара, змія люта,
Змія люта, підколодна.
Відняла у вас батька рідного,
Батька рідного - мого чоловіка,
Потопила нас у швидкій річечці,
Звернула нас в білих качок,
А сама живе - величається.
"Еге!" - подумав князь і закричав:
- Зловіть мені білу качечку!
Кинулися всі, а біла качечка літає і нікому не дається; вибіг сам князь, вона до нього на руки впала. Взяв він її за крило і каже:
- Стань біла береза у мене позаду, а красна дівиця попереду!
Біла береза вигнулась у нього позаду, а красна дівиця стала попереду, і красну дівицю князь упізнав свою молоду княгиню.
Негайно зловили сороку, підв'язали їй два бульбашки, веліли в один набрати води живлющою, в іншій мові. Сорока злітала, принесла води. Збризнули діток живящею водою - вони стрепенулися, збризнули говорящею - вони заговорили.
І стала у князя ціла родина, і стали жити-поживати, добро наживати, худо забувати.
А відьму прив'язали до кінського хвоста, розмикали по полю: де відірвалася нога - там стала кочерга; де рука, там граблі; де голова - там кущ та колода. Налетіли птахи - м'ясо поклювали, поднялися вітри - кістки розметали, і не залишилося від неї ні сліду, ні пам'яті!
