У деякому царстві, у деякій державі жив-був цар з царицею; у них був син Иванцаревич, а дивитися-дивитися за царевичем приставлений був Катома-дядько, дубова шапка. Цар з царицею досягли давніх років, захворіли і не чують вже одужати; закликають Івана-царевича і карають:
- Коли ми помремо, ти у всьому слухайся і почитай Катому-дядьку, дубову шапку; будеш слухатися - щасливий будеш, а захочеш бути ослушником - пропадеш як муха.
На другий день цар з царицею померли; Іван-царевич поховав батьків і став жити по їх наказу: що робить, про все з дядьком рада тримає. Довго чи коротко - дійшов царевич до скоєних років і надумав одружитися; приходить до дядька і говорить йому:
- Катома-дядько, дубова шапка! Нудно мені одному, хочу ожениться.
- Що ж, царевич! За чим справа стала? Літа твої такі, що пора і про наречену думати; піди в велику палату - там всіх царівен, всіх королевен портрети зібрані, погляди та обери: яка сподобається, за ту і сватайся.
Іван-царевич пішов у велику палату, почав переглядати портрети, і припала йому до думки королева Анна Прекрасна - така красуня, якою у всьому світі іншого немає! На її портреті підписано: коли хто поставить їй загадку, а королева не відгадає, через те вона піде заміж; а чию загадку відгадає, з того голова геть. Іван-царевич прочитав цю підпис, раскручинился і йде до свого дядька.
- Був я, - каже, - у великій палаті, обрав собі наречену Ганну Прекрасну; тільки не відаю, чи можна її высватать?
- Так, царевич! Важко її дістати; коли один поїдеш - ні за що не высватаешь, а візьмеш мене з собою так будеш робити, як я скажу, - може, справа залагодиться.
Іван-царевич просить Катому-дядьку, дубову шапку їхати з ним разом і дає йому вірне слово слухатися його і в горі і в радості.
От зібралися вони в путь-дорогу і поїхали сватати Ганну Прекрасну королевну. Їдуть вони рік, і другий, і третій, і заїхали за багато земель.
Каже Іван-царевич:
- Їдемо ми, дядько, стільки часу, наближаємося до земель Анни Прекрасною королівни, а не знаємо, яку загадувати загадку.
- Ще встигнемо вигадати!
Їдуть далі; Катома-дядько, дубова шапка глянув на дорогу - на дорозі лежить гаманець з грошима; зараз його підняв, висипав звідти всі гроші в свій гаманець і каже:
- От тобі й загадка, Іван-царевич! Як приїдеш до королевне, загадай їй такими словами: їхали-де ми шляхом-дорогою, побачили: на дорозі добро лежить, ми добро добром взяли в своє добро поклали! Цю загадку їй життя не розгадати; а всяку іншу зараз дізнається - тільки гляне в свою чарівну книгу; а як дізнається, то і наказує відрубати тобі голову.
Ось нарешті приїхав Іван-царевич з дядькою до високого палацу, де проживала прекрасна королева; у ту пору-времечко була вона на балконі, побачила приїжджих і послала дізнатися: звідки вони і навіщо прибутку? Відповідає Іван-царевич:
- Приїхав я з такого-то царства, хочу сватати за себе Ганну Прекрасну королевну.
Доповіли про те королевне; вона наказала, щоб царевич під палац йшов так при всіх її думных князів і бояр загадку загадував.
- У мене, - мовив, - такий заповіт покладено: якщо не відгадаю чиїй загадки, через те мені йти заміж, а чию відгадаю - того злої смерті зрадити!
- Слухай, прекрасна королева, мою загадку, - каже Іван-царевич, - їхали ми шляхом-дорогою, побачили на дорозі добро лежить, ми добро добром взяли в добро поклали.
Ганна Прекрасна королева бере свою чарівну книгу, почала її переглядати та відгадки розшукувати; всю книгу перебрала, а толку не домоглася. Тут думні князі і бояри присудили королевне виходити заміж за Івана-царевича; хоч вона й не рада, а робити нічого - стала готуватися до весілля. Думає сама з собою королева: як би протягнути час та нареченого відбути? І надумала - утрудить його великими службами. Закликає вона Івана-царевича і каже йому:
- Милий мій Іван-царевич, чоловік наречений! Треба нам до весілля изготовиться: сослужи-но мені службу невеликую: в моєму королівстві на такому-то місці стоїть великий чавунний стовп; перетягни його в палацову кухню і сруби в дрібні поліна - кухареві на дрова.
- Помилуй, королева! Хіба я приїхав сюди дрова рубати? Моє це діло! На те у мене слуга є: Катома-дядько, дубова шапка.
Зараз закликає царевич дядька і наказує йому притягти на кухню чавунний стовп і нарізати його на дрібні поліна кухареві на дрова. Катома-дядько пішов на сказане місце, схопив стовп в оберемок, приніс в палацову кухню і розбив на дрібні частини; чотири чавунних поліна взяв собі в кишеню - "для переду годиться!"
На другий день каже королева Івану-царевичу:
- Милий мій царевич, наречений чоловік! Завтра нам їхати до вінця: я поїду до візка, а ти верхи на богатирському жеребці; треба тобі заздалегідь об'їздити того коня.
- Стану я сам об'їжджати коня! На те у мене слуга є.
Закликає Іван-царевич Катому-дядьку, дубову шапку.
- Іди, - каже, - на стайню, вели конюхам вивести богатирського коня, сядь на нього і объезди; завтра я на ній до вінця поїду.
Катома-дядько зметикував хитрощі королівни, не став довго розмовляти, пішов на стайню і велів конюхам вивести богатирського жеребця. Зібралося дванадцять конюхов; отперли дванадцять замків, відчинили дванадцять дверей і вивели чарівного коня на дванадцять залізних ланцюгах. Катома-дядько, дубова шапка підійшов до нього; тільки встиг сісти - чарівний кінь відділяється від землі, вище лісі підіймається, що вище лісу стоячого, нижче хмари ходячого. Катома міцно сидить, однією рукою за гриву тримається, а інший виймає з кишені чавунне поліно і починає цим поліном поміж вух коня осаджувати. Побив одне поліно, взявся за іншу, два побив, взявся за третє, три побив, пішло в хід четверте. І так донял він богатирського коня, що не витримав кінь, возговорил людським голосом:
- Батюшка Катома! Відпусти хоч живого на білий світ. Що хочеш, те й приказывай: все буде по-твоєму!
- Слухай, собаче м'ясо! - відповідає йому Катома-дядько, дубова шапка. - Завтра поїде на тобі до вінця Іван-царевич. Дивися ж: як виведуть тебе конюхи на широкий двір та підійде до тебе царевич і покладе свою руку - ти стій струнко, вухом не поворуши; а як сяде верхи - ти по самі щітки в землю подайся та йди під ним важким кроком, немов у тебе на спині непомірна тягота накладена.
Богатирський кінь вислухав наказ і опустився ледве живий на землю. Катома вхопив його за хвіст і кинув біля стайні:
- Гей, кучери і конюхи! Приберіть в стійло це собаче м'ясо.
Дочекалися іншого дня; настав час їхати до вінця, королевне коляску подали, а Івану-царевичу богатирського коня підвели. З усіх боків народ збігся - видимо-невидимо! Вийшли з палат білокам'яних наречений з нареченою; королева сіла в коляску і чекає: що буде з Іваном-царевичем? Чарівний кінь рознесе його кучері за вітром, размечет його кістки по чисту полю. Підходить Іван-царевич до жеребцеві, накладає руку на спину, ногу в стремено - жеребець стоїть немов укопаний, вухом не ворухне! Сів царевич верхи - чарівний кінь по щітки в землю пішов; зняли з нього дванадцять кіл - кінь став виступати рівним важким кроком, а з самого піт градом так і котиться.
- Який багатир! Оце сила непомірна! - каже народ, дивлячись на царевича.
Перевенчали нареченого з нареченою; вони стали виходити з церкви, взяли один одного за руки. Заманулося королевне ще раз спробувати силу Івана-царевича, стиснула йому руку так сильно, що він не зміг витримати: кров кинулася в обличчя, очі під лоб пішли. "Так ти такий богатир, - думає королева, - славно ж твій дядько мене обплутав... тільки задарма вам це не пройде!"
Живе Ганна Прекрасна королева з Іваном-царевичем як личить дружині з богоданным чоловіком, всіляко його словами улещает, а сама одне мислить: яким би то способом вапна Катому-дядьку, дубову шапку; з царевичем без дядьки неважко впоратися! Скільки не вымышляла вона всяких наклепів, Іван-царевич не піддавався на її мови, всі шкодував свого дядька. Через рік часу каже він своїй дружині:
- Люб'язна моя супружница, прекрасна королева! Бажається мені їхати разом з тобою в свою державу.
- Мабуть, поїдемо; мені самій давно хочеться побачити твоє держава.
От зібралися і поїхали; дядька Катому за кучера посадили. Їхали-їхали; Іван-царевич заснув дорогою. Раптом Ганна Прекрасна королева стала його будити так скаргу приносити:
- Послухай, царевич, ти все спиш - нічого не чуєш! А твій дядько зовсім мене не слухає, навмисне править коней на горби та вибоїни - немов вапна нас збирається; я стала йому добром говорити, а він насміхається наді мною. Жити не хочу, коли його не покараєш!
Іван-царевич міцно спросоння розсердився на свого дядька і віддав його на всю волю королевнину:
- Роби з ним, що сама знаєш!
Королева наказала відрубати його ноги.
Катома дався їй на поталу. "Нехай, - думає, - постраждаю; так і царевич дізнається - яке горе поневіряється!"
Відрубали Катоме-дядьку обидві ноги. Глянула королева навкруги і побачила: стоїть осторонь високий пень; покликала слуг і наказала посадити його на цей пень, а Івана-царевича прив'язала на мотузці до коляски, повернула назад і поїхала у своє королівство. Катомадядька, дубова шапка на пеньку сидить, гіркими сльозами плаче.
- Прощавай, - каже, - Іван-царевич! І мене згадаєш.
А Іван-царевич підстрибом за коляскою біжить; сам знає, що дав маху, так вернути не можна. Приїхала королева Анна Прекрасна в свою державу і змусила Івана-царевича корів пасти. Кожен день вранці ходить він зі стадом в чисте поле, а ввечері назад на королівський двір жене; тоді королева на балконі сидить і перевіряє, чи всі рахунком корови? Перерахує і велить їх царевичу в сарай заганяти та останню корову під хвіст цілувати; ця корова так вже й знає - дійде до воріт, зупиниться і хвіст підніме...
Катома-дядько сидить на пні день, і другий, і третій не пивши, не ївши; злізти ніяк не може, доводиться помирати голодним смертю.
Неподалік від цього місця був густий ліс, в тому лісі жив сліпий сильномогучий богатир; тільки тим і годувався, що як почує по духу, що повз його, звір пробіг: заєць, лисиця, ведмідь - зараз за ним у погоню; зловить - і обід готовий! Був богатир на ногу скор, і жодному звіру прыскучему не вдавалося втекти від нього. От і сталося так: прослизнула повз лисиця; богатир почув так слідом за нею; вона добігла до того високого пня і дала коліно у бік, а сліпий богатир поквапився так з розгону як вдарився лобом об пень - так з коренем і його выворотил.
Катома звалився на землю і питає:
- Ти хто такий?
- Я - сліпий богатир, живу в лісі тридцять років, тільки тим і годую сім'ю, коли якогось звіра впіймаю та на багатті засмажив; а то б давно помер голодним смертю!
- Невже ж ти зроду сліпий?
- Ні, не зроду, а мені выколола очі Ганна Прекрасна королева.
- Ну, брате, - каже Катома-дядько, дубова шапка, - і я через неї залишився без ніг: обидві відрубала проклята!
Розговорилися богатирі проміж собою і погодилися разом жити, разом хліб добувати. Сліпий каже безногому:
- Сідай на мене та сказывай дорогу; я послужу тобі своїми ногами, а ти мені своїми очима. Взяв він безногого і поніс на собі, а Катома сидить, на всі боки поглядає та знай покрикує:
- Праворуч! Наліво! Прямо!..
Жили вони отак деякий час у лісі і ловили себе на обід і зайців, лисиць, ведмедів. Говорить раз безногий:
- Невже ж нам весь вік без людей прожити? Чув я, що в такому-то місті живе багатий купець з дочкою, і та купецька дочка куди як милостива до вбогих і калікам! Сама всім милостиню подає. Відвеземо-ка, брат, його! Нехай у нас за господиню живе. Сліпий взяв візок, посадив у неї безногого і повіз у місто, прямо до багатому купцеві на двір; побачила їх з вікна купецька дочка, одразу схопилася й пішла наділяти їх милостинею. Підійшла до безногому:
- Прийми, убоженький, Христа ради!
Став він приймати милостиню, вхопив її за руки та у візок, закричав на сліпого - той побіг так швидко, що на конях не зловити! Купець послав погоню - ні, не наздогнали. Богатирі привезли купецьку дочку в свою лісову хатинку і кажуть їй:
- Чи нам замість рідної сестри, живи у нас, порайся; а то нам, калікам, нікому обіду зварити, сорочок помити. Бог тебе за це не залишить!
Залишилася з ними купецька дочка; богатирі її шанували, любили, за рідну сестру визнавали; самі вони то і справа на полюванні, а названа сестра завжди будинку: всім господарством заправляє, обід готує, білизна миє.
Ось і занадилася до них в хатинку ходити баба-яга - кістяна нога і смоктати у красної дівиці, купецької дочки, білі грудей. Тільки богатирі на полювання підуть, а баба-яга тут як тут! Довго чи коротко - спала з лиця червона дівиця, схудла-захирів; сліпий, нічого не бачить, а Катома-дядько, дубова шапка зауважує, що справа негаразд; сказав про те сліпому, і пристали вони вдвох до своєї названої сестриці, почали допитувати, а баба-яга їй міцно заборонила визнаватися. Довго вона боялася повірити їм своє горе, довго кріпилася, та нарешті брати її вмовили, і вона все дочиста розповіла:
- Щоразу, як підете ви на полювання, вони є в хатинку стара баба - особа злющее, волосся довге, сиве - і змушує мене в голові їй шукати, а сама смокче мої груди білі.
- А, - каже сліпий, - це - баба-яга; постривай же, треба з нею по-своєму розправитися! Завтра ми не підемо на полювання, а постараємося залучити її зловити...
Вранці на другий день богатирі не йдуть на полювання.
- Ну, дядько безногий, - каже сліпий, - лізь ти під лавку, смирненько сиди, а я піду на двір - під вікном стану. А ти, сестрице, як прийде баба-яга, сідай ось тут, біля цього вікна, в голові у неї шукай так потихеньку пасма волосся відокремлюй та за віконницю на двір пропускай; я її за сиве-то косми і сграбастаю!
Сказано-зроблено. Вхопив сліпий бабу-ягу за сиві косми і кричить:
- Ей, дядьку Катома! Вилазь-но з-під лавки та притримай єхидну бабу, поки я ввійду в хату.
Баба-яга почула біду, хоче вскочити, підняти голову - куди тобі, зовсім немає ходу! Рвалася-рвалась - нічого не пособляет! А тут виліз з-під лавки дядько Катома, навалився на неї немов кам'яна гора, почав душити бабу-ягу, ажіо небо в клітинку їй здалося! Скочив до хатки сліпий, говорить безногому:
- Треба нам тепер розвести велике багаття, спалити її, прокляту, на вогнищі, а попіл за вітром пустити!
Сказала баба-яга:
- Батечки, голубчики! Просіть... що завгодно, все вам зроблю!
- Добре, стара відьма! - сказали богатирі. - Покажи-но нам криницю целющей і живучою водою.
- Тільки не бийте, зараз покажу!
Ось Катома-дядько, дубова шапка сів на сліпого; сліпий узяв бабу-ягу за коси; баба-яга повела їх у лісову трущобу, призвела до колодезю і каже:
- Це і є целющая і живуща вода!
- Дивись, дядько Катома, - вимовив сліпий, - не давай маху; коли вона тепер обдурить - повік не поправимся!
Катома-дядько, дубова шапка зломив з дерева зелену гілку і кинув у колодязь: не встигла гілка до води долетіти, як вже вся вогнем спалахнула!
- Е, та ти ще на обман пішла!
Почали богатирі душити бабу-ягу, хочуть кинути її, прокляту, у вогняний колодязь. Пущі колишнього сказала баба-яга, що дає велику клятву, що тепер не буде хитрувати:
- Право-слово, доведу до доброї води. Погодилися богатирі спробувати ще раз, і привела їх баба-яга до іншого колодезю. Дядько Катома відламав від дерева сухий сучок і кинув у колодязь: не встиг той сучок до води долетіти, як вже паростки пустив, зазеленів і розцвів.
- Ну, це вода хороша! - сказав Катома.
Сліпий помочив нею свої очі - і вмить прозрів; опустив безногого у воду - і виросли у нього ноги. Обидва зраділи і говорять між собою:
- Ось коли ми поправимся! Все своє воротим, тільки наперед треба з бабою-ягою порішити; коли нам її тепер пробачити самим добра не бачити - вона все життя буде зло мислити!
Вернулися вони до вогняного колодезю і кинули туди бабу-ягу: так вона і згинула!
Після того Катома-дядько, дубова шапка одружився на купецької дочки, і всі троє рушили вони в королівство Анни Прекрасною виручати Івана-царевича.
Стали підходити до столичного міста, дивляться: Іван-царевич жене череду корів.
- Стій, пастух! - каже Катома-дядько. - Куди ти цих корів гониш?
Відповідає йому царевич:
- На королівський двір жену; королева всякий раз сама перевіряє, чи всі корови.
- Ну-ка, пастух, на тобі мою одяг, надівай на себе, а я твою одягну і корів погоню.
- Ні, брат, цього не можна зробити; якщо королева уведает - біда мені буде!
- Не бійся, - нічого не буде! У тому тобі порука Катома-дядько, дубова шапка!
Іван-царевич зітхнув і каже:
- Ех, чоловіче добрий! Якби живий був Катома-дядьку, я б не пас у полі цих корів.
Тут Катома-дядько, дубова шапка зізнався йому, хто він такий є; Іван-царевич міцно обійняв його і залився сльозами:
- Не чув і бачити тебе!
Помінялися вони своїми одежами; погнав дядько корів на королівський двір. Ганна Прекрасна вийшла на балкон, повірила, всі корови рахунком, і наказала заганяти їх у сарай.
Ось всі корови в сарай увійшли, тільки остання біля воріт зупинилася і хвіст оттопырила. Катома підскочив:
- Ти чого, собаче м'ясо, дожидаешься? - схопив її за хвіст, смикнув, так і стягнув шкуру! Королева побачила і кричить гучним голосом:
- Що це мерзотник пастух робить? Взяти його і привесть до мене!
Тут слуги підхопили Катому і потягли в палац; він іде - не відговорюється, на себе сподівається. Привели його до королевне; вона глянула і питає:
- Ти хто такий? Звідки з'явився?
- А я той самий, якого ти ноги відрубала та на пень посадила; звуть мене Катома-дядько, дубова шапка!
"Ну, - думає королева, - коли він ноги свої ділків, то з ним мудрувати більше нічого!" - і стала у нього і у царевича просити пробачення; покаялася у гріхах і дала клятву вічно Івана-царевича любити і у всьому слухатися. Іван-царевич її пробачив і почав жити з нею в тиші і спокої; при них залишився сліпий богатир, а Катома-дядько поїхав з своєю жінкою до багатого купця і оселився в його будинку.
