Жив-був цар Берендей, у нього було три сина, молодшого звали Іваном.
Та був у царя чудовий сад; росла в тому саду яблуня з золотими яблуками.
Став хто-то царський сад відвідувати, золоті яблука красти. Царю шкода стало свій сад. Посилає він туди караули. Ніякі караули не можуть встежити похитника.
Цар перестав пити і їсти, затужив. Сини батька втішають:
- Дорогий наш панотець, не журися, ми самі станемо сад чатувати.
Старший син каже:
- Сьогодні моя черга, піду стерегти сад від похитника.
Відправився старший син. Скільки не ходив з вечора, нікого не встежив, припав на м'яку траву й заснув.
Вранці цар його питає:
- Ну-ка, не потішиш мене: чи не бачив ти похитника?
- Ні, рідний батюшка, всю ніч не спав, очей не заплющував, а нікого не бачив.
На другу ніч пішов середній син вартувати і теж проспав всю ніч, а вранці сказав, що не бачив похитника.
Настав час молодшого брата йти стерегти. Пішов Іван-царевич стерегти батьків сад і навіть присісти боїться, не те що прилягти. Його сон задолит1, він росу з трави вмиється, сон і геть з очей. Половина ночі пройшла, йому й ввижається: в саду світло. Світліше і світліше. Весь сад освітило. Він бачить - на яблуню села Жар-птиця і клює золоті яблука.
Іван-царевич тихенько підповз до яблуні і зловив птаха за хвіст. Жар-птиця стрепенулася і полетіла, залишилося у нього в руці одне перо від її хвоста. Вранці приходить Іван-царевич до батька.
- Ну що, дорогий мій Ваня, не бачив ти похитника?
- Дорогий батюшка, зловити не зловив, а простежив, хто наш сад розоряє. Ось від похитника пам'ять вам приніс. Це, батюшка, Жар-птиця.
Цар взяв це перо і з тієї пори став пити і їсти і смутку не знати. Ось в один прекрасний час йому і раздумалось про цю про Жар-птицю.
Покликав він синів і каже їм:
- Дорогі мої діти, осідлали б ви добрих коней, поїздили би по білому світу, місця пізнавали, не напали б де на Жар-птицю.
Діти батькові вклонилися, осідлали добрих коней і вирушили в дорогу: старший в одну сторону, середній в іншу, а Іван-царевич у третю сторону. Їхав Іван-царевич довго чи коротко. День був літній. Приустал Іван-царевич, зліз з коня, сплутав його, а сам звалився спати.
Чи багато, чи мало часу пройшло, пробудився Іван-царевич, бачить - коня немає. Пішов його шукати, ходив, ходив і знайшов свого коня - одні кістки, обгризені. Зажурився Іван-царевич: куди без коня йти в таку далечінь?
"Ну що ж, - думає, - взявся - робити нічого". І піший пішов.
Йшов, йшов, втомився до смерточки. Сів на м'яку траву і похнюпився, сидить.
Звідки ні візьмися, біжить до нього сірий вовк:
- Що, Іван-царевич, сидиш похнюпився, голову повісив?
- Як же мені не журитися, сірий вовк? Залишився я без доброго коня.
- Це я, Іван-царевич, твого коня з'їв... Шкода мені тебе! Розкажи, навіщо в даль поїхав, куди шлях тримаєш?
- Послав мене батюшка поїздити по білому світу, знайти Жар-птицю.
- Фу, фу, тобі на своєму доброму коні в три роки не доїхати до Жар-птиці. Я один знаю, де вона живе. Так і бути - коня твого з'їв, буду тобі служити вірою-правдою. Сідай на мене так тримайся міцніше.
Сів Іван-царевич на нього верхи, сірий вовк і поскакав - сині ліси повз око пропускає, озера хвостом замітає. Довго чи коротко, вони добігають до високої міцності. Сірий вовк і каже:
- Слухай мене, Іван-царевич, запам'ятовуй: лізь через стіну, не бійся - годину вдалий, всі сторожі сплять. Побачиш в теремі віконце, на віконці варто золота клітка, а в клітці сидить Жар-птиця. Ти птицю візьми, за пазуху клади, та дивись клітини не чіпай!
Іван-царевич переліз через стіну, побачив цей терем - на віконці варто золота клітка, в клітці сидить Жар-птиця. Він птицю взяв, за пазуху положив, так задивився на клітку. Серце його і розгорілося: "Ах, яка - золота, дорогоцінна! Як таку не узяти!" І забув, що вовк йому карав. Тільки доторкнувся до клітини, пішов по фортеці звук: труби затрубили, забили барабани, сторожа пробудилися, схопили Иванацаревича і повели його до царя Афрону.
Цар Афрон розгнівався і питає:
- Чий ти, звідки?
- Я царя Берендея син, Іван-царевич.
- Ай, сором який! Царський син та пішов красти.
- А що ж, коли ваша пташка літала, наш сад розоряла?
- А ти прийшов до мене по совісті попросив, я б її так віддав, з поваги до твого батька, царя Берендею. А тепер по всіх містах пущу недобру славу про вас... Ну да ладно, сослужишь мені службу, я тебе пробачу. В такому царстві у царя Кусмана є кінь златорогий. Приведи його до мене, тоді віддам тобі Жар-птицю з кліткою.
Загорюнился Іван-царевич, йде до сірого вовка. А вовк йому:
- Я ж тобі казав, не воруши клітку! Чому не слухав мій наказ?
- Ну, відпусти ж ти мене, прости, сірий вовк.
- То-то, прости... Гаразд, сідай на мене. Взявся за гуж, не кажи, що не дуж.
Знову поскакав сірий вовк з Іваном-царевичем. Довго чи коротко, вони добігають до тієї фортеці, де стоїть кінь златорогий.
- Лізь, Іван-царевич, через стіну, сторожі сплять, йди на стайню, бери коня, та дивись вуздечку не чіпай!
Іван-царевич переліз у фортецю, там усі сторожі сплять, зайшов на конюшню, спіймав коня златогривого, так зазіхнув на вуздечку - вона золотом, дорогоцінним камінням прибрана; в ній златогривому коню тільки і гуляти.
Іван-царевич доторкнувся до вуздечки, пішов звук по всій фортеці: труби затрубили, забили барабани, сторожа прокинулися, схопили Івана-царевича і повели до царя Кусману.
- Чий ти, звідки?
- Я Іван-царевич.
- Ека, за які дурниці взявся - коня красти! На це простий мужик не погодиться. Ну ладно, пробачу тебе, Іван-царевич, якщо сослужишь мені службу. У царя Далмата є дочка Олена Прекрасна. Похить її, привези до мене, подарую тобі златогривого коня з вуздечкою.
Ще пущі похнюпився Іван-царевич пішов до сірого вовка.
- Казав я тобі, Іван-царевич, не чіпай вуздечку! Не послухався ти мого наказу.
- Ну пробач мене, прости, сірий вовк.
- То-то, прости... Та вже гаразд, сідай мені на спину.
Знову поскакав сірий вовк з Іваном-царевичем. Добігають вони до царя Далмата. У нього в фортеці в саду гуляє Олена Прекрасна з мамушками, нянюшками. Сірий вовк каже:
- Цього разу я тебе не пущу, сам піду. А ти іди назад шляхом-дорогою, я тебе скоро наздожену. Іван-царевич пішов назад шляхом-дорогою, а сірий вовк перемахнув через стіну - так в сад. Засів за кущ і дивиться:
Олена Прекрасна вийшла зі своїми мамушками, нянюшками.
Гуляла, гуляла і тільки приотстала від мамушек і нянюшек, сірий вовк схопив Олену Прекрасну, перекинув через спину - і навтьоки.
Іван-царевич йде шляхом-дорогою, раптом наздоганяє його сірий вовк, на ньому сидить Олена Прекрасна. Зрадів Іван-царевич, а сірий вовк йому:
- Сідай на мене скоріше, як би за нами погоні не було.
Помчав сірий вовк з Іваном-царевичем, з Оленою Прекрасною зворотною дорогою - сині ліси повз око пропускає, річки, озера хвостом замітає. Довго чи коротко, добігають вони до царя Кусмана. Сірий вовк питає:
- Що, Іван-царевич, приумолк, зажурився?
- Та як же мені, сірий вовк, не журитися? Як розлучуся з такою красою? Як Олену Прекрасну на коня буду міняти?
Сірий вовк відповідає:
- Не разлучу я тебе з такою красою - сховаємо її де-небудь, а я обернуся Оленою Прекрасною, ти веди мене до царя.
Тут вони Олену Прекрасну сховали в лісовій хатинці. Сірий вовк перекинувся через голову і став точнісінько Оленою Прекрасною. Повів його Іван-царевич до царя Кусману. Цар зрадів, почав йому дякувати:
- Спасибі тобі, Іван-царевич, що дістав мені наречену. Отримуй златогривого коня з вуздечкою. Іван-царевич сів на коня і поїхав за Оленою Прекрасною. Взяв її, посадив на коня, і їдуть вони шляхом-дорогою.
А цар Кусман влаштував весілля, бенкетував увесь день до вечора, а як треба було лягати спати, повів він Олену Прекрасну в спальню, та тільки ліг з нею на ліжко, дивиться - вовча морда замість молодої дружини! Цар з переляку впав з ліжка, а вовк дременув геть.
Наганяє сірий вовк Івана-царевича і питає:
- Про що задумався, Іван-царевич?
- Як же мені не думати? Шкода розлучатися з таким скарбом - конем златогривим, міняти його на Жар-птицю.
- Не журися, я тобі допоможу. Ось доїжджають вони до царя Афрона. Вовк і каже:
- Цього коня і Олену Прекрасну ти сховай, а я обернуся конем златогривим, ти мене і веди до царя Афрону.
Заховали вони Олену Прекрасну і златогривого коня в лісі. Сірий вовк перекинувся через спину, обернувся златогривим конем. Іван-царевич повів його до царя Афрону. Цар зрадів і віддав йому Жарптицу з золотою кліткою.
Іван-царевич повернувся піший в ліс, посадив Олену Прекрасну на златогривого коня, взяв золоту клітку з Жар-птицею і поїхав шляхом-дорогою в рідну сторону.
А цар Афрон наказав підвести до себе дарованого коня і тільки хотів сісти на нього - кінь обернувся сірим вовком. Цар зі страху де стояв, там і впав, а сірий вовк кинувся навтьоки і скоро наздогнав Івана-царевича:
- Тепер прощавай, мені далі йти не можна. Іван-царевич зліз з коня і тричі вклонився до землі, з повагою віддячив сірого вовка. А той каже:
- Не навіки прощайся зі мною, я тобі буду в нагоді.
Іван-царевич думає: "Куди ж ти ще пригодишься? Всі бажання мої виконані". Сів на златогривого коня, і знову поїхали вони з Оленою Прекрасною, з Жар-птицею. Доїхав він до своїх країв, заманулося йому пополдневать. Було у нього з собою трохи хлібця. Ну, вони поїли, джерельної води попили і лягли відпочивати.
Тільки Іван-царевич заснув, наїжджають на нього його брати. Їздили вони по інших земель, шукали Жарптицу, повернулися з порожніми руками. Наїхали і бачать - у Івана-царевича все здобуте. Ось вони і змовилися:
- Давай уб'ємо брата, видобуток вся буде наша.
Зважилися і вбили Івана-царевича. Сіли на златогривого коня, взяли Жар-птицю, посадили на коня Олену Прекрасну і злякали її:
- Вдома не сказывай нічого!
Лежить Іван-царевич мертвий, над ним уже ворони літають.
Звідки не візьмись, прибіг сірий вовк і вхопив ворона з вороненком:
- Ти лети-ка, ворон, за живою і мертвою водою. Принесеш мені живої та мертвої води, тоді відпущу твого вороненка.
Ворон, нема чого робити, полетів, а вовк тримає його вороненя. Довго ворон літав, коротко, приніс він живої і мертвої води. Сірий вовк спрыснул мертвою водою рани Іване-царевичу, рани загоїлися; спрыснул його живою водою - Іван-царевич ожив.
- Ох, міцно ж я спав!..
- Ти міцно спав, - каже сірий вовк. - Якби не я, зовсім би не прокинувся. Рідні брати тебе вбили і всю здобич твою відвезли. Сідай на мене скоріше!
Помчали вони в погоню, й наздогнали обох братів. Тут їх сірий вовк роздер і клаптики по полю розметав.
Іван-царевич вклонився сірому вовку і попрощався з ним навічно.
Повернувся Іван-царевич додому на коні златогривом, привіз батькові своєму Жар-птицю, а собі - наречену, Олену Прекрасну.
Цар Берендей зрадів, став сина питати. Став Іван-царевич розповідати, як допоміг йому сірий вовк дістати здобич, так як брати вбили його, сонного, так як сірий вовк роздер їх. Погоревал цар Берендей і скоро утішився. А Іван-царевич одружився з Оленою Прекрасною, і стали вони жити-поживати та горя не знати.
1 Задолить - тут: подужати, зморити.
