У деякому царстві, у деякій державі жив-був солдат; служив він довго і бездоганно, службу знав добре, огляди, на навчання приходив чистим і справним. Став останній рік дослужувати - як на біду, незлюбили його начальство, не тільки великий, так і малий: то і справа під палицями отдувайся. Важко стало солдатові, і він задумав бігти; ранець через плече рушницю на плече і почав прощатися з товаришами, а ті його питати:
- Куди йдеш? Аль батальйонний вимагає?
- Не питайте, братці! Підтягніть-ка ранець міцніша та не згадуйте лихом!
І пішов він, добрий молодець, куди очі дивляться. Чи багато, чи мало йшов - опинився в іншій державі, побачив вартового і питає:
- Чи не можна де зупинитися і відпочити?
Часовий сказав єфрей тору, єфрейтор - офіцеру, офіцер - генералу, генерал доповів самому королю. Король наказав покликати служивого перед свої світлі очі.
Ось з'явився солдат - як слід, за формою, зробив рушницею на караул і став як укопаний. Каже йому король:
- Скажи мені по совісті, звідки і куди йдеш?
- Ваша королівська величносте, не кажіть стратити, кажіть слово вимовити.
Зізнався у всьому королю по совісті і став проситися на службу.
- Добре, - сказав король, - наймись у мене сад чатувати. У мене тепер в саду неблагополучно - хтось ламає мої улюблені дерева, - так ти постарайся, збережи його, а за працю дам тобі плату немалу.
Солдат погодився, став в саду караул тримати. Рік і два служить - все у нього справно; ось і третій рік закінчується, пішов одного разу сад оглядывать і бачить:
половина що ні їсти кращих дерев поламано.
"Боже мій! - думає сам з собою. - Ось яка приключилася біда! Як помітить це король, нині наказує схопити мене і повісити".
Узяв рушницю в руки, притулився до дерева і міцно-міцно задумався.
Раптом почувся тріск і шум; отямився добрий молодець, аж гульк - прилетіла в сад величезна, страшна птах і ну валити дерева! Солдат вистрілив в неї з рушниці, вбити не вбив, а лише поранив її в праве крило; випало з того крила три пера, а сама птиця по землі пустилася навтьоки. Солдат - за нею. Ноги у птиці швидкі, скорехонько добігла до провалища1 і зникла з очей.
Солдат не убоявся і слідом за нею кинувся в той провалище: впав у глибоку-глибоку прірву, одбив собі все печінки і цілу добу лежав без пам'яті. Після отямився, підвівся, розглянувся. Що ж? - і під землею такий же світло.
"Стало бути, - думає, - і тут є люди!" Ішов, ішов перед ним велике місто, у воріт вартова, при ній годинний; став його питати - вартовий мовчить, не рухається; взяв його за руку - а він зовсім кам'яний!
Увійшов солдатів в караульню. Народу багато - і стоять і сидять, - тільки все скам'янілі; пустився бродити по вулицях - скрізь те саме: немає ні єдиної живої душі людської, все як є каміння! Ось і палац - розписний, вирізної. Марш туди, дивиться - кімнати багаті, на столах закуски і напої всякі, а кругом тихо і порожньо.
Солдат закусив, випив, сів було відпочити, і почулося йому, немов хтось під'їхав до ґанку; він схопив рушницю і став біля дверей.
Входить в палату прекрасна царівна з мамками, з няньками. Солдат віддав їй честь, а вона йому лагідно вклонилася.
- Здрастуй, служивий! Розкажи, - каже, - якими долями ти сюди потрапив?
Солдат почав розповідати:
- Найнявся-де я царський сад вартувати, і занадилася туди великий птах літати та дерева ламати. Ось я підстеріг її, вистрілив з рушниці і вибив у неї з крила три пера; кинувся за нею в погоню і опинився тут.
- Цей птах - мені рідна сестра; вона творить багато всякого зла і на моє царство біду наслала - весь народ мій окаменила. Слухай же: от тобі книжка, ставай ось тут і читай її з вечора і до тих пір, поки півні не заспівають. Які б пристрасті тобі ні казалися, ти знай своє - читай книжку та держи її міцніше, щоб не вирвали, то не живий не будеш! Якщо простоїш три ночі, то вийду за тебе заміж.
- Гаразд! - відказував солдат.
Тільки стемніло, він взяв книжку й почав читати. Раптом застукало, загриміло - стало в палац ціле військо, підступили до солдату його колишні начальники і лають його і загрожують за втечу смертю; ось уже й рушниці заряджають, прицілюється. Але солдат на те не дивиться, книгу з рук не випускає, знай собі читає.
Закричали півні - і всі разом згинуло! На другу ніч страшніше було, а на третю і того гірше: прибігли кати з пилами, сокирами, молотками, хочуть йому дробити кістки, жили тягти, на вогні його палити, а самі тільки й думають, як би книгу з рук вихопити. Такі пристрасті були, що ледь солдатів витримав.
Заспівали півні - і мана згинуло! У той самий час усе царство ожило, по вулицях і в будинках народ заметушився, у палац стала царівна з генералами, зі свитою, і стали все благодарствовать солдату і величати його своїм государем.
На інший день він одружився на прекрасній царівну і зажив з нею в любові і радості.
1 Провалище - вхід у підземелля.
