Вийшло так, що Бог в один прекрасний день задумав пройтися по райського саду і узяв з собою всіх апостолів і всіх святих, так що на небі нікого не залишилося, крім Святого Петра. Господь наказав Петру під час своєї відсутності нікого не впускати в рай, а тому Петро і стояв на варті.
Трохи згодом хтось візьми та постучись. Петро запитав: "Хто там і що потрібно?" Тоненький голосок відповідав йому: "Я чесний бідолаха-кравець і прошу про пропуск в рай". - "Так, знаємо ми вас, чесних! - сказав Святий Петро. - Чесний ти, як злодій на шибениці, а у самого либонь лапа загребистая і куди як вправна щодо спрощення чужого сукна! Не увійдеш ти до раю Господь заборонив мені впускати кого б те ні було, поки він буде сам у відсутності". - "Згляньтеся наді мною! - вигукнув кравець. - Адже ці маленькі обрезочкі, які самі собою відпадають від сукна, навіть і за крадіжку почитати можна, про них навіть і говорити не варто. Треба бачити, що я кульгаю і бульбашки у мене стали на ногах від довгого шляху сюди... Як же ви хочете, щоб я ще тому йшов? Ви вже тільки впустіть мене, вже я там візьму на себе всю чорну роботу. Я і з дітьми готовий возитися, і свивальники їх прати, і лавки ті мити і обтирати, на яких вони грають, і плаття їх чорт".
Святий Петро піддався співчуття і прочинив двері раю рівно настільки, щоб кульгавий кравець, худий і виснажений, міг-таки прослизнути в рай. Він повинен був поселитися у куточку за дверима і там сидіти смирненько і тихенько, щоб його не примітив Господь, коли повернеться, і не розгнівався на нього.
Кравець послухався, але трохи лише Святий Петро вийшов за двері, кравець піднявся зі свого місця, пішов бродити по всіх закутках неба і все оглядав з цікавістю.
Нарешті прийшов він до місця, на якому стояло багато прекрасних дорогих стільців, а серед них крісло з чистого золота, прикрашене блискучими дорогоцінним камінням; це крісло було значно вище інших стільців, а перед ним стояла золота лавка для ніг.
Це і було те крісло, на якому сидів сам Господь, коли бував у себе вдома, і звідси він міг бачити все, що відбувалося на землі.
Кравець зупинився і довго дивився на крісло, бо воно йому сподобалося більше всього іншого. Дивився, дивився і не міг утриматися від бажання посидіти на кріслі - виліз на нього і сіл.
Тоді побачив він все, що відбувалося на землі, і звернув особливу увагу на стару, потворну бабу, яка полоскала білизну біля струмка і тихенько відклала в сторону два покривала. Кравець так розгнівався на це, що схопив золоту лавку і жбурнув її з неба на землю стару злодійку. Але так як він не міг повернути лавку з землі, то потихеньку зісковзнув з крісла, сів на своє колишнє місце за дверима і зробив вигляд, ніби він і води не замутив.
Коли Господь Бог зі своєї небесної почтом повернувся в свої небесні покої, то, звичайно, не помітив кравця за дверима, але коли опустився у своє крісло, то побачив, що лавки при ньому не було.
Він запитав у Святого Петра, куди поділася лавка, і той не знав, що йому відповісти. Тоді Господь запитав Петра, не впускав він кого-небудь. "Не знаю, хто б сюди міг увійти, - відповів Петро. - Хіба тільки кульгавий кравець, що сидить і тепер ще за дверима".
Тоді Господь наказав покликати кравця і запитав його, чи він узяв лавку і куди він її подів. "Ах, Господи, - радісно відповів кравець, - я ту лавку, розгнівавшись, шпурнув на землю стару, яка на моїх очах вкрала з прання два покривала". - "Ти лукавець! - сказав Господь. - Так адже якби я надумав так судити, як ти судиш, що б я з тобою-то повинен був зробити? Як ти думаєш? Адже тоді б у мене тут ні стільців, ні лавок, ні крісел, ні навіть коцюби не залишилося - все б довелося покидати на вас, грішників! Відтепер ти не можеш довше залишатися на небі, забирайся за ворота - знай, куди ти потрапив! Тут ніхто не сміє карати, крім мене, Панове".
Петро повинен був знову випровадити кравця з дверей раю, і так як у того черевики були рвані і ноги в міхурах, то він узяв у руки палицю і пішов до покою, де сидять у царстві небесному благочестиві солдати і проводять час у веселощах.
