В одного господаря осел, який вже багато років поспіль тягав та тягав лантухи до млина, та нарешті-таки знесилів, і почав ставати до роботи непридатним. Господар став міркувати, як би його з корму геть збути; але віслюк вчасно помітив, що справа не до добра хилиться, втік від господаря і попрямував по дорозі в Бремен: там, мовляв, буду я міським музикантом.
Пройшов він скільки-то по дорозі і натрапив на легавую собаку, яка лежала на дорозі і важко дихала: видно було, що бігла здалеку. "Ну, що ти так захекався, Хватайка?" - запитав осел. "Ах, постаріла адже я так ослабла і до полювання непридатна стаю, - відповідала собака, - так господар мій збирався вбити мене! Ну, я і втекла з дому! Та ось тільки не знаю, чим мені тепер хліб заробити?" - "А ти знаєш, що я придумав? - сказав осел. - Йду в Бремен і збираюся там бути вуличним музикантом. Підемо разом, роби теж музиканти. Я буду грати на лютні, а ти в мідні тарілки бити". Собака погодилася з задоволенням, і пішли вони далі.
Трохи пройшли, зустріли на дорозі кота; сидить такий похмурий, похмурий. "Ну, що тобі не по нутру довелося, Вусатий?" - запитав осел. "Мабуть не дуже развеселишься, коли до твоєї шкури" добиратися стануть! - відповів кіт. - З-за того, що я старий стаю і зуби у мене притупилися і що я охочіше сиджу за піччю та муркочу, ніж ловлю мишей, господиня моя надумала мене втопити. Я, звичайно, від неї таки утік і от тепер і не знаю куди голову прихилити?" - "Ходімо з нами в Бремен. Адже ти вночі он яку музику розводиш - значить, і вуличні музиканти пригодишься". Коту порада видалася слушною, і він пішов з ними по дорозі. Довелося потім нашим трьом втікачам проходити повз одного двору, і вони бачать - сидить на воротах півень і кричить що є сили. "Чого ти кричиш на все горло так, що за вухами тріщить?" - запитав осел. "Та ось я передбачив на завтра гарну погоду, - сказав півень, - бо завтра Богородицын день; але з-за того, що завтра, в неділю, до нас гості будуть, господиня все ж без жалю веліла мене заколоти на суп, і мені сьогодні ввечері, напевно, згорнуть шию. Ну, і кричу я на все горло, поки можу". - "Бач, що вигадала, червона голівонька! - сказав осел.
- Та тобі ж краще з нами піти! Йдемо ми в Бремен. Все це краще смерті буде! Та й голос у тебе такий славний: а якщо ми всі разом заведемо музику, то це буде дуже і дуже непогано".
Сподобалося півневі цю пропозицію, і ось вони всі четверо попрямували далі.
Проте ж в один день їм не вдалося дістатися до Бремена. Увечері прийшли вони до лісу, де і вирішили заночувати. Осел і пес лягли біля кореня великого дерева, кіт і півень забралися в гілки його, а півень злетів навіть на саму вершину дерева, де йому здавалося безпечніше всього.
Перш ніж зімкнути очі, він ще раз озирнувся на всі боки, і йому здалося, що вдалині щось світиться: ось він і крикнув товаришам, що десь недалеко є житло, бо вогник мерехтить.
Осел і сказав: "Ну, так треба зніматися з місця і ещетаки вперед брести, тому що тут притулок у нас поганий". Собака при цьому подумала, що пара кісточок та шматочок м'ясця їй були б дуже до речі.
От і пішли вони на вогник, і вогник світил все світліше, ставав більше і більше, і нарешті вийшли на яскраво освітленому будинку, який був розбійницьким притоном.
Осел був вище всіх, підійшов до віконечка, та й став дивитися. "Що ти там бачиш. Сірий?" - запитав півень. "Що бачу? Накритий стіл, а на ньому і страви, і питво, і розбійники за столом сидять і пригощаються". - "Це б і для нас не шкідливо було!" - сказав півень. "Так, так, добре б і нам не бути там!" - сказав осел.
Тоді стали вони між собою радитися, як би їм примудритися і розбійників з дому підвищувати...
Нарешті-таки знайшли спосіб. Віслюк мав впертися передніми ногами на підвіконня, собака вспрыгнуть йому на спину, кішка піднятися на спину собаки, а півень повинен був злетіти і сісти кішці на голову. Як встановилися, так по даному знаку разом і взялися за свою музику: осел заревів, собака гавкав, кіт замяукал, а півень почав кукурікати. А потім і вломилися в будинок через вікно, так що віконниці задеренчали.
Розбійники, зачувши цей несамовитий рев, зірвалися зі своїх місць; їм здалося, що у вікно лізе якийсь страшний привид, і вони в жаху розбіглися по лісі.
Тут сіли наші четверо приятелів за стіл, взялися за залишки вечері так наїлися, як ніби їм належало голодувати тижні за три.
Покінчивши з вечерею, всі четверо музикантів загасили вогні в будинку і стали собі шукати ліжку, кожен по своєму смаку і зручності.
Осел ліг на гної, собака задрімала за дверима, кіт розтягнулася на вогнищі біля теплого попелу, а півень злетів на припічок; і так як вони всі були стомлені своїм довгим мандрування, то і заснули дуже скоро.
Коли минула північ і розбійники здалеку побачили, що світло в їх будинку погашені і все, мабуть, спокійно, тоді їх отаман сказав їм: "Чого ми це здуру так пометались!" - і велів одному із шайки піти до дому і поразнюхать.
Посланий бачить, що все тихо, і ввійшов у кухню, щоб роздути вогню; підійшов до вогнища, і покажися йому котячі очі за палаюче вугілля. Він і тицьнув у них сірчаної сірником, щоб добути вогню. Але кіт жартувати не любив: як схопиться, як фыркнет йому в обличчя так як хапне!
Розбійник з переляку кинувся до чорного ходу, але і тут собака зірвався зі свого місця так як укусить його в ногу!
Він подався навпростець через двір повз купи гною, а осел-то як дасть йому заднею ногою!
В довершення всього півень на своєму шестке від цього шуму прокинувся, зворушився і закричав на всю горлянку: "Ку-каре-ку!"
Побіг розбійник зі всіх ніг до отамана і доповів: "В будинку там оселилася страшна відьма! Вона мені в обличчя дохнула і своїми довгими пальцями подряпала! А біля дверей стоїть людина з ножем - мені їм в ногу штрикнув! А на дворі спить якесь чорне чудовисько, яке на мене з дубиною накинулось. А на самій-то верху сидить суддя та як крикне: "Давай його, шахрая, сюди!" Ледве-ледве я звідти і поволік ноги!"
З тієї пори розбійники не осмілювалися вже й носа сунути в будинок, а чотирьом бременським музикантам так в ньому сподобалось, що їх звідти нічим було не виманити.
Хто їх там бачив, той мені про них розповідав, а я йому прислужився - цю казку склав.
