Він стоїть на крижині, метрах в п'ятдесяти від криголама. Я дивлюся на нього, він дивиться на мене з цікавістю і начебто доброзичливо.
А що, якби й справді я опинився на крижині поруч з ведмедиком? Та він би відразу розправився зі мною. Провів лапою - і все! І немає мандрівника.
Ну, гаразд, припустимо, не розправиться, а покличе по крижині прогулятися? Ясна річ, через годину я б вже язик висолопив, втомився б торосам лазити, руки-ноги в кров збив, замерз. Де мені змагатися з цим полярником? Він може бігти по льоду сто кілометрів на годину! Я теж можу на сто кілометрів на годину - на машині по автомагістралі. Ну, порівняв теж...
Ну, добре, припустимо, став би я, таким, як ведмедик - шуба тепла, сильні лапи, внизу, на ступнях шерсть теж, щоб не мерзли на снігу.
Ось йдемо ми по льоду, два нових одного, два білих ведмедя, що вже їсти хочеться. У ведмедики, як у гостинного господаря, частування є. За торосом заховано полтушки нерпи, свіжозамороженої, з кров'ю...
Фу ти, ну ти! Пригрезится ж таке! Обідати вже час. Спущуся-ка в камбуз, попрошу у кока борщу флотського, макаронів по-флотськи і компоту флотського ж. Смакота! Ні з якою свіжозамороженої нерпою не порівняти.
А нерпу ведмедик хай сам їсть. Йому потрібніше.
